Є кохання, а є – співзалежні стосунки. Кілька років тому я цього терміну ще не знала й мене дуже дивували абсолютно своєрідні взаємовідносини однієї моєї колишньої сусідки з її бойфрендом. Мета цих стосунків полягала у тому, щоб проводячи більшість часу у різних містах все одно умудрятися псувати один одному життя. При цьому отримуючи від процесу якесь дивне садо-мазохістське задоволення.
Вони постійно «висіли» на телефоні. Постійно – це означало годин, мабуть, з десять на добу. Ну, власне, я її майже завжди бачила з мобільником, притиснутим до вуха, що б вона не робила. І справа тут була не в тому, що люди сумували один за одним. Ні. Вони один одного контролювали. Кожен крок, кожну дію, кожне слово і мало не кожну думку.
Поняття «особистого простору» схоже не існувало зовсім. Другій «половинці» формально наче й дозволялося мати одногрупників, друзів чи якісь свої захоплення, але неодмінно під неусипним «телефонним контролем». Вона вчилася в Черкасах. Він працював у Кам’янці. Після роботи щовечора ходив «на пиво» з друзями. І щовечора (!!!) вона закатувала йому з цього приводу істерику. Якось я не витримала, і поцікавилася, що не так? З друзями? З пивом? З Кам’янкою? На що сусідка, щиро подивована моїм безглуздим питанням, відповіла:
– А чого йому добре, коли мене немає поряд?
Слід зауважити, що кавалер у цьому плані відповідав їй цілковитою взаємністю. Один-єдиний раз я «витягнула» її в кафе, неподалік нашого дому. І відразу про це пошкодувала. Бо довелося знову спостерігати за тим, як вона телефоном безкінечно виправдовується і запевняє, що ще хвилина і ми вже зберемося і підемо. Так ми врешті і зробили. Більше я її нікуди з собою не запрошувала.
Не знаю, чи вони одружилися, чи розбіглися, бо та сусідка потім з їхала з квартири (а з нею «з їхала» і моя золота підвіска), та мені страшно навіть уявити подружнє життя такої пари. Якщо ще зустрічаючись, вони регулярно скандалили один з одним, щоб потім жарко помиритися, то що ж мало статися після офіційного «штампу в паспорті»?
У мене ніколи не вкладалося в голові, як можна вважати іншу людину своєю власністю, а себе – повелителем її емоцій: добре тобі має бути тільки зі мною, а без мене – весь світ не милий. Умри – якщо мене не любиш! (це, до речі, не мого авторства, статус, який «підглянула» у однієї молодої особи в соцмережі).
Мені завжди здавалося, що любов – це свобода. І що більше свободи ти даєш людині, яку любиш, що більше її «не тримаєш і не зв’язуєш», що більше заохочуєш розвиток її особистості (з усіма атрибутами – хобі, друзями, поїздками, книжками, часом «на себе»), то в більшій мірі любов проявляється. Хоча… Можливо я просто не вмію скандалити?
