90-річчя ветерана й громадського активіста – це подія районного масштабу. Вітання ювіляра і висвітлення події в ЗМІ – традиція, що триває роками. Обласні засоби масової інформації теж не зволікають, адже є нагода розповісти своїм читачам про непересічну особистість.
Отже, у Смілу на інтерв’ю до дідуся-ювіляра ми їхали в прекрасному настрої, плануючи познайомитися з унікальною людиною і отримати цікавий матеріал. Очікування щодо непересічної особистості справдилися, тільки дещо в іншому ракурсі. Але про все по порядку.
Іван Петрович, назвемо ювіляра так з етичних міркувань, зустрів команду журналістів обласної газети і районного телебачення в доброму гуморі, з жартами і приказками. Було видно, що публічність він любить. Бідкався, що трохи стомився, адже до нас приймав журналістів і після нас теж вже запланована зустріч. До численних інтерв’ю він ретельно підготувався, записав сам для себе всі можливі запитання і відповіді на них. А ще склав сценарій святкування свого ювілею в одній з державних установ районного центру, в якій пропрацював 6 років, і в якій його люблять, цінують і щорічно вшановують вітаннями і нагородами, як ветерана війни і громадського активіста.

Щойно ми переступили поріг кімнати Івана Петровича, вразив портрет Сталіна над ліжком. Кольоровий, формату А-3. Думається, та що тут такого, дідусь старенький, живе ідеалами минулого. Цю гіпотезу логічно підтвердив і бюст Володимира Ілліча, що примостився на видному місті, біля сучасного музичного центру. А також численні георгіївські стрічки, пов’язані на календарі з логотипом комуністичної партії, біля родинних фотографій, і просто пов’язані, напевно для краси. Сам ювіляр надів військовий мундир на тільняшку, і з гордістю продемонстрував орден на планці з російським триколором.
– Моя главная медаль, – щиро всміхався дідусь, – дети наградили в один из юбилеев – «Супер-дед первой степени».
А щодо тільняшки зауважив:
– Горжусь. В прошлом году получил званиє «Почетный десантник России».
А потім додав:
– Мои дети и внуки в России, только один с семьей в Одессе. Младший сын – подводник. Среди детей и внуков пятеро служат в авиации России.

Потім він розповідав про свій життєвий шлях. Про те, що в 43-му добровільно пішов на фронт. А в 1950-1951 роках брав участь у бойових діях в Китаї та Кореї. Має дві грамоти Міністра оборони, орден Вітчизняної війни, медаль «За взяття Кенінсберга», Медаль «30 лет Робоче-Крестьянской Красной Армии» та кілька ювілейних. Все це досить цікаво й емоційно, з епітетами і точними датами. Було видно, що Іван Петрович дійсно працював над текстами своїх інтерв’ю, і співпрацював з місцевими ЗМІ не один рік. Потім ще виявилося, що за 2014-2015 роки він видав три книги, зараз готується до друку четверта. Всі автобіографічні і про свою видатну родину. Окремо розповів про батька – першого голову Черкаського обласного суду, і дітей (троє синів, вісім онуків і одинадцять правнуків). Справді, є за що вшановувати дідуся.
Несподівано він змінив тему:
– В январе этого года я был в Москве. Можете представить, как я туда добирался. Так что 21 января, в день смерти Владимира Ільича Ленина, я был на Красной площади.
Логічно пішли спогади про Радянський Союз, але досить дозовано. Теж з роками і подіями державного масштабу, до яких ювіляр стосунку не мав, але завдяки його ораторській майстерності, складалося враження, що він був, як мінімум, їхнім свідком.
Я перервала цей фонтан незапланованим питанням. Щодо його думки з приводу непростих відносин України і Росії. І тут дідуся понесло. Він почав цитувати Путіна і детально пояснювати, що Україна не має претендувати на анексовані й окуповані території. А Путін, порядна людина, взагалі був одним з ініціаторів Мінських угод. Іван Петрович натхненно доводив, що Крим – це Росія, жонглюючи історичними датами та результатами референдумів.

– До февраля 2014 года в Крыму проживало 2,5 млн русскоязычных граждан, – гордо мовив він, – а татар там всего-то 200 тис. Ну еще там болгары, турки и так далее.
Цікава демографічна статистика, правда? А дідусь продовжував:
– И насчет зеленых человечиков – это неправда. Первое: по договору Украины с Россией в Севостополе российская белая база. Второе: Россия имела право там держать до 20-ти тысяч военнослужащих. Вот так. И когда референдум был, Россия просто не дала возможности применить Украине оружие. И вибори состоялись. Вот говорят, россияне двигают войска и так далее. На своей територии, а Крим – Росия, они могут двигать войска куда хотят, и как хотят. Вы не думайте, я очень информирован, у меня спутниковая антена стоит, и, если хотите знать, я регулярно получаю газету «Правда».
Потім він хизувався своєю супер-бібліотекою, в якій на почесному місті повне зібрання творів В.І. Леніна та церковне видання «Филаретовский раскол» і власною ерудицією, критикував «современное правительство» і Київський патріархат. Закінчив він промову китайським висловом «Слово слабого – ложь, слово сильного – правда» Все інтерв’ю було закінчено. На порозі стояла наступна знімальна група місцевого ЗМІ. Іван Петрович їх усіх знав в обличчя і радо зустрічав.

Кілька годин осмислення побаченого і почутого. З одного боку шанована людина і ветеран, з іншого – завзятий сепаратист, що поширює свої переконання серед оточуючих. І це під час неоголошеної війни, не криючись, на телебачення і друковані ЗМІ. З року в рік, по інерції, його вітають і про нього пишуть. Невже не бачать і не чують очевидного? Чи простіше упустити ці всі факти і показати красиву картинку про дідуся-ветерана. А що? Їх же лишилося так мало. А цей такий гарний і харизматичний, любить балакати на загал і давати інтерв’ю. Служба безпеки, де ви?
Коротше моя стаття про дідуся-ветерана відміняється. Є ось такий довгий блог. Тому що болить. Дякую, що дочитали до кінця.