Освіта для журналіста – це предмет безкінечних сперечань між усіма, хто причетний і непричетний до цієї теми. Бо продукцію, яку створили журналісти, споживають усі, хто живе в нинішньому інформаційному суспільстві. А отже, намагаються цей продукт покращити, а журналісту «підсовітувати», як йому краще робити свою роботу.
Про те, чи потрібна майбутній «акулі пера» класична освіта сперечаються в Україні багато і гаряче. Пам’ятаю, як якось на День студента я, другокурсниця спрагла до нових знань, вражень і знайомств, поїхала разом із такими ж двома, охочими провести День студента небанально, у Київ на серію майстер-класів від визнаних «майстрів пера».

Їхали ми потягом у загальному вагоні, який рушав із Черкас о п’ятій ранку і їхав п’ять годин. Зате й дібратися ним до столиці нашої улюбленої батьківщини можна було всього за п’ять гривень по студентському. А, погодьтеся, для бюджету другокурсниці, який складається в основному зі стипендії (заступник міністра освіти Інна Совсун, правда ввжає, що це студенту «на пару раз бухнуть», а я жила на стипендію цілий місяць) – така «шара» дуже навіть приємно. Особливо враховуючи, що надворі – 2007-й рік і стипендія становить не мало, не багато – 140 гривень.
І от, подолавши таку важку дорогу, насковзавшись на підборах по обледенілих київських тротуарах і врешті потрапивши до «Українського Дому», що я чую? Андрій Куликов – телезірка серйозних політичний ток-шоу заявляє студентами, що зібралися його послухати, що…

– Випускник української філології набагато краще справиться із роботою журналіста, ніж той, хто отримував «класичну» журналістську освіту. Оскільки філолог прочитав десятки (а той сотні!) книжок, тож, можна стверджувати, що прожив сотні життів, пропустив через себе сотні ситуацій. А що в цей час робив журналіст?
Дійсно, а що робив журналіст? Забивав собі голову такою «фігнею» як заголовки, ліди, правила наближення інтересів, правила роботи з цифрами в тексті… Кому це взагалі треба?
Я їхала з Києва і відчувала себе лохом. Щоправда, не буває нічого такого поганого, що б не вийшло врешті-решт на добре. Повертаючись назад тим самим потягом ми познайомилися з компанією «неформалів» – черкаських, яких проводжали їхні київські друзі. Патлаті молодики з гітарами й «припіднятим» настроєм так старанно проводжали друзів, що незчулися, як потяг рушив. Так вони і поїхали до Черкас, доплативши провідникові.

Загальний вагон – це місце, яке connecting people, тож купе, повнісіньке «нефорів» з горілкою і пивом та купе, повнісіньке дівчат з чаєм і київським тортом, рано чи пізно мали б «перетнутися». 5 годин до Черкас минули непомітно. Особливо враховуючи те, що я дізналася чимало цікавого про черкаські морги, процес виготовлення домовин і Леся Подревянського, який (як божилися любителі рок-музики) колись викладав на українській філології в ЧНУ.
А діставшись додому я написала подорожній репортаж. Нам саме треба було на одну із пар.
Навіщо переживати тисячі ситуацій із чужого життя, коли можеш пережити тисячі у власному?