Майже сорок років свого життя Тетяна Шадріна присвятила журналістиці, встигнувши попрацювати в газеті, на радіо й заснувати власну телекомпанію. А ще ця талановита й успішна жінка – чудова мама і бабуся. Про минуле й сьогодення, досягнення й розчарування, мрії та просто життя читайте в проекті «Нової Доби» – «Гість номера».
ЗА РОКИ РОБОТИ ТЕТЯНА ШАДРІНА ОТРИМАЛА ВІДЗНАКИ:
– МЕДАЛЬ «СВЯТИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР» (2005 Р.);
– ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ ЖУРНАЛІСТ УКРАЇНИ» (1999 Р.);
– ОРДЕН КНЯГИНІ ОЛЬГИ ІІІ СТУПЕНЯ (2006 Р.);
– ОРДЕН «ГОРДІСТЬ КРАЇНИ» (2016 Р.);
– МЕДАЛЬ «ЗА ЗАСЛУГИ ПЕРЕД ЧЕРКАЩИНОЮ».
– Тетяно Олександрівно, Ви пропрацювали в непростій професії. Розкажіть, чому обрали такий фах, де здобували освіту?
– У початкову школу я ходила в селі Косарі, що на Кам’янщині: сюди фельдшером приїхала працювати мама. Коли ж була у третьому класі, до нас у школу приїхала журналістка. Тоді не запам’ятала ні її імені, ні з якого видання вона була, та неймовірно вразило, як її шанобливо зустрічали. Згодом ми переїхали до Черкас, я пішла навчатися до іншої школи, проте часто згадувала ту подію. А по закінченні школи вирішила, що неодмінно стану журналісткою.
Мріяла про навчання у Львівському університеті, проте там мені спершу відмовили. Не маючи іншого вибору, подала документи до Києва. За вимогами вступу, абітурієнти повинні були переглянути виставу й написати рецензію. Мені це вдалося дуже добре, тож мала шанс на вступ. Аж раптом телефонує мама і говорить, що прийшло запрошення зі Львова. Що ж тут вдієш, за мрію треба боротися… Тож мусила йти до деканату й забирати документи. Дізнавшись про таке бажання, декан дуже розсердився і попередив: мовляв, якщо не вступлю у Львові, то й тут навчатися не буду.
З таким напутнім словом та валізою, повною книг, сіла на літак і за дві години до завершення прийому документів була у Львові. Екзамени склала вдало і мене зарахували на навчання.
Жодного разу не пошкодувала, що здобувала освіту саме там, хоча місцеві не дуже шанували жителів центральної України. Та як би там не було, своїй альма-матер дуже вдячна: вона дала мені не тільки правильне розуміння професії, але й навчила бути відповідальною, чіткою, ніколи не запізнюватися. Навчаючись в інституті, вже пішла працювати до газети.
Згодом мене звабило радіо: запросили на роботу редактором радіомовлення Черкаського району. Тоді почала знайомитися з селом, адже майже все доросле життя прожила в місті. Почала цікавитися тим, що тримає людей біля землі. І до сьогодні ця тема для мене найближча.
На фото – Тетяна Олександрівна (п’ята зліва направо, 1 ряд) разом із однокурсниками Львівського університету
А потім був період, про який, можливо, інші й не згадували б, але… Разом із письменницею Валентиною Кузьменко ми створили клуб творчої інтелігенції «Сім муз», який згуртовував артистів, поетів, журналістів. Я вела й організовувала вечори, така активність багатьом подобалася, тож мені запропонували перейти на посаду інструктора Придніпровського райкому партії. Так потрапила в політику, де так само опікувалася питаннями культури, проводила вечори, паради на центральній площі міста.
Коли ж Україна стала незалежною, почали з’являтися і незалежні ЗМІ. Народилася ТРК «ВІККА», куди мене запросили на посаду головного редактора. Це й стало початком моєї зрілої журналістської роботи.
Згодом прийняла рішення піти з «ВІККИ» і заснувала разом із талановитою журналісткою Ольгою Пахар телеканал «Ільдана». До речі, його назва походить від імен сина Ольги Іллі та моєї онучки – Богдани, Дани.
У журналістиці я вже близько 40-ка років.
– Чи любите свою роботу і за що?
– Неймовірно. А за що люблю?.. Та навіть за втому, за спілкування не завжди з приємними людьми… За що я люблю Черкащину? Чому не поїхала звідси?.. Не лишилася у Львові, коли пропонували там роботу після закінченні інституту. Не поїхала до Києва, де пропонували працювати в прес-службі Верховної Ради. Не зрадила свою малу Батьківщину, не зраджувала своїй професії. Вона зробила мене такою, якою є сьогодні.
– Розкажіть про свою сім’ю. У Вас чудові донька й онука. Ви були невісткою непересічної талановитої людини. Як жилося в такій родині?
– Життя в цій родині було дуже непростим, але дуже знаковим для мене. І не лише народженням доньки, а й тим, що кожної секунди була можливість учитися в Данила Георгійовича бути лідером, бути самою собою: незалежною, прямолінійною, правдивою.
Донька Леся в мене мандрівниця. Коли була маленькою, щороку їздили в невеличку подорож. За радянських часів це було доступно – щороку отримувала путівки «Матері й дитини». Певне, ті поїздки так полюбилися Лесі, що й тепер вона не сидить на місці. А свого часу Леся закінчила факультет іноземних мов, працювала на телебаченні.
Онука Даночка закінчила міжнародний американо-канадський університет, навчалася в Литві на психолога. Як і мама, знає кілька іноземних мов. Тепер подумовуємо, чи продовжувати освіту в магістратурі.
– Що для Вас було найважливішим у вихованні доньки? Які риси намагалися прищепити?
– Була досить строгою та вимогливою. Намагалася виховати її такою, щоб було легше жити: відповідальною, чесною, порядною. Хоча тепер розумію, як помилялась, – у наш час із таким набором чеснот жити, навпаки, важче. Суспільство змінюється, і, на жаль, далеко не в кращий бік…
– А який Ваш найяскравіший спогад із дитинства?
– Воно було дуже непростим. Батьки були розлучені, житла власного мама не мала, винаймали. Яскравим життя стало, коли вже стала самостійною і змогла щось приємне робити для своєї доньки. Зокрема, нам дуже подобалося бувати в Болгарії. Наздогнала й насолодилася дитинством уже зі своєю дитиною.
– Чи вважаєте себе щасливою людиною?
– Дуже щаслива, аби не зурочити… А як по-іншому? Чимало моїх учнів і колишніх студентів працюють на центральних каналах, багато закордоном – у США, Європі.
А головне – маю таких чудових дівчаток. Донька вдалася в тата, а ось Даночка – моя копія. У квартирі скрізь стоять-висять їхні фото. Онучка живе далеко, сумую, але вони обоє – моє найбільше щастя.
– Вірите в Бога? Як часто буваєте в церкві?
– Вірю і ходжу. Намагаюся бувати на свята, але частіше приходжу просто за внутрішньої потреби. З Богом потрібно спілкуватися наодинці.
Колись одна знайома, яка глибоко вірить у Бога, навчила мудрості. Вона часто повторювала фразу: «Бог управить», тобто завжди підкаже, як краще. Намагаюся прислухатися до таких знаків: інколи – це сон, інколи – просто не вдається зробити щось заплановане. Знаю, що все неспроста, за кожним успіхом і невдачею стоїть Божа воля.
– Що робите зазвичай перед сном?
– Усі справи намагаюся вирішувати до 21 години, щоб вкладатися з ясною головою. А перед тим, як заснути, обов’язково молюся: за доньку, онуку, зятя, за себе. Приймаю ліки.
– Ви ділова й заклопотана жінка. Чи маєте час на хатні справи? Любите готувати їсти?
– За мене вже точно ніхто не прибере в квартирі (сміється, – авт.). Коли була повна сім’я, дівчатка жили поруч зі мною, то багато готувала: пекла, робила заготовки на зиму. Коронною стравою був борщ, який навчила готувати свекруха Ганна Панасівна Нарбут.
Тепер я звільнена від цієї каторги (сміється – авт.). Зі мною в під’їзді живе подруга Жанна, яка просто обожнює куховарити, тож ці обов’язки вона взяла на себе, чим неймовірно мене виручила. І донька, коли вдома, теж балує смаколиками.
– Яку останню книжку прочитали? Чим сподобалася?
– Я видаю власним коштом книжки. Одні з останніх – збірка Валентини Кузьменко, спогади Віри Павлівни Нарбут про Георгія Нарбута. Ось ці рукописи ретельно перечитувала перед тим, як віддати до видавництва.
– Без чого не змогли б жити?
– Без моїх дітей і без роботи. Тому не уявляю, як житиму, коли остаточно вирішу піти на пенсію. Книжки писати втомилася, маю підготовлену до видання третю, та все не знайду часу для упорядкування.
– Що може Вас розізлити?
– Безвідповідальність, непунктуальність. Не люблю людей, які не дотримуються слова, не допомагають іншим.
– Як розслабляєтеся після робочого дня?
– Усе залежить від ступеня втоми. Буває просто прийшла і обезсилена прилягла відпочити… це вже стовідсоткова втома. Іноді, перекусивши, телефоную подругам і, спілкуючись, відходжу від утоми.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Мої діти. А що ще може бути важливішим? Робота – це важливо, нагороди – теж важливо. Але сім’я – найголовніше.
– А найбільше розчарування?
– Політика. З кожною новою ротацією владців серед них збільшується кількість тих, які плутають власні інтереси з державними, віддаючи перевагу першим.
– Про що Ви мрієте?
– Щоб мої діти були здоровими, щасливими, захищеними. Хочу миру, щоб порозумілися нарешті ті, хто зобов’язаний порозумітися. Щоб люди, які чесно працюють, мали хороші достатки. Щоб країна розвивалася, адже, на жаль, за 25 років незалежності ми багато втратили, і з кожним роком відступаємо як мінімум назад.
Світлана Лазоренко
