Про погіршення криміногенної ситуації в Україні не говорить зараз лише ледачий. Але одна справа говорити й зовсім інша коли ця сама криміногенна ситуація стосується тебе безпосередньо. Отже, у ніч з суботи на неділю в нашому під’їзді сталася надзвичайна подія. Щоправда за словами хлопців-поліцейських, які приїхали на виклик, сьогодні такі події в місті відбуваються, на жаль, чи не щодня. Але про все по порядку.
Тієї ночі я прокинулася від голосного лаю моєї собаки на прізвисько Міла – дворняжки за породою і завзятої охоронниці за покликанням. Але, зважаючи на те, що вона подає голос при будь якому русі за дверима, я вирішила, що то напевно сусіди щось святкували й пізно розходяться. Сходами дійсно хтось ходив, на площадці дійсно хтось вовтузився. А Міла розходилася не на жарт і абсолютно не реагувала на мої вмовляння припинити. Тож довелося вставати. Хотіла вмикнути світло, але світла не було. Я подумала, що вибило запобіжники, і вирішила вийти на площадку до електричного щитка. Підійшла до вхідних дверей, автоматично глянула в вічко, а вічко – заклеєне газетним папірцем. Літерки просвітлювалися через тонкий папір, але видно нічого не було. Враховуючи те, що на дворі третя ночі, відчуття, скажу вам, не з приємних. Враження таке, ніби ти відрізаний від світу і хтось зараз буде вломлюватися в твою оселю. По ідеї треба миттю набирати 102, але я вагалася. А що, як підніму поліцію глупої ночі і виявиться, що дарма. Адже ж у двері ніхто поки що не вломлювався. І що ви думаєте я зробила? Не повірите – спитала поради в Гугла. Кілька секунд перегляду стрічки відповідей, які рясніли жахачками про квартирних злодіїв. Основне пояснення наліпки на вічку – пограбування сусідньої квартири. Ще мить – і я розмовляю з черговим поліцейським. П’ять хвилин – дзвінок на мій мобільний: «Відкривайте двері, поліція». Відкриваю. Помічаю, що на площадці всі дверні вічка заклеєні газетними папірцями, а електричний щиток навстіж відкритий. Заглядаю всередину – а там живі лише лічильники, все інше – місиво з голих дротів. Хлопці поліцейські констатували, що вкрадені автоматичні пакетники, запобіжники. Пробіглися сходами. Внизу – та ж картина, вгорі – все ціле. Висновок – напевно злодії верхні поверхи обчистити не встигли. Пощастило.
Потім було складання протоколу й слідчі дії. Якщо чесно, я зітхнула з полегшенням, адже пакетники-запобіжники – то дрібниця. Хоча звичайно неприємно.
Уранці в під’їзді почався рух. Сонні люди виходили на площадки, дивувалися, що зникло світло, заглядали в свої електричні щитки і жахалися тому, що там бачили. Лунало: «Що робити?! Як же ми без світла? Сьогодні ж неділя, хто нам його зробить? Холодильники ж потечуть!» Потім, коли емоції трохи вщухли, несподівано вияснилося, що всі, на чиєму поверсі сталася крадіжка, чули, що зовні щось відбувається. І ніхто, абсолютно ніхто, не спромігся глянути у вічко і викликати поліцію, коли злодії робили свою справу ще на першому поверсі. Дехто навіть підходив до вічка вже після того, як поліцейські зняли з них газетні папірці, і бачили хлопців у формі. І ніхто не вийшов аби дати свідчення. Що це – наше горезвісне «моя хата з краю»? Чи надія, що «може пронесе»? Чи просто звичайна байдужість? Адже у власні двері ніхто не ломиться – і добре.
Знаєте, прикро, що найсвідомішою в цій ситуації виявилася моя собака на прізвисько Міла – дворняжка за породою і охоронниця за покликанням. Завдяки їй не обікрали верхні поверхи. Пощастило.
Отже, висновок з цього всього такий: шановні, будьмо пильними. Як виявилося «моя хата з краю» і «може пронесе» іноді не спрацьовує.
P.S.: І ще. Знаєте, ця ситуація викликала в мене асоціацію з тим, що зараз відбувається в Україні. Не дай Боже злодіям з триколорами дістатися наступних поверхів. Звичайно там усе набагато складніше, політичні домовленості й усе таке. Але не надіймося на «моя хата з краю» і «може пронесе». Адже в цьому випадку ціна питання вже зовсім інша.
