Тимошівка – село Кароля Шимановського

Тимошівка – село Кароля Шимановського

3 жовтня 1882 року у селі Тимошівці, біля Кам’янки, на Черкащині‚ народився Кароль Шимановський, який став видатним польським композитором і у світі класичної музики посідає місце поруч з Фредериком Шопеном. Він був також музичним критиком, піаністом і педагогом. Разом з композиторами Гжегожем Фітельбергом (1879-1953), Людомиром Ружицьким (1884-1953) і піяністом Аполінарієм Шелютою (1884-1966) заснував групу композиторів „Молода Польща“.
У Тимошівці родина Шимановських оселилася ще у XVIII столітті. Рід Корвін-Шимановських дуже давній і походить з Мазовша. У 1842 році на головному цвинтарі Варшави – Повонзках – постав сімейний гробівець родини, на якому значиться, що одним з засновників цього цвинтаря був Мельхіор Корвін-Шимановський, який помер у 1797 році. Прізвище утворилося від маєтку Шиманове, де колись, у XVI столітті, мешкала родина. Серед польських осадників на українській землі, на Київщині, була добре відома заможна родина Росцішевських. У 1777 році Францішка Росцішевська, дочка князя Каетана Росцішевського і його дружини Маріанни, сестри біскупа і поета Ігнація Красицького, узяла шлюб з мазовецьким шляхтичем Домініком Шимановським. На посаг вона отримала мотижинський ключ сіл у 43 кілометрах від Києва.

Тимошівка – село Кароля Шимановського

Шимановські були відомі як посли Сейму, активні учасники політичного життя, зокрема повстань проти Москви. Домінік був першим, хто покинув корінну Польщу і поїхав за дружиною в Україну, щоб заснувати п’ять поколінь „українського“ відгалуження роду Шимановських.
Батько композитора Станіслав мав маєток Орлова Балка (тепер у Кіровоградській області), а Тимошівку успадкував від свого батька і став одним з чотирьох власників села. Раніше Тимошівка належала поміщиці Катерині Давидовій з Кам’янки, але вона була змушена продати село за борги.
Матір композитора Анна Таубе походила з Курляндії, але її родина здавна жила в Україні. Діти подружжя були обдаровані – Анна (Нуля) малювала, Фелікс був талановитим піаністом, Станіслава стала славною співачкою, Зофія писала вірші і перекладала французькою мовою пісні брата. Ріднею Шимановських були музичні родини Блюменфельдів і Нейгаузів, тож їхні діти вчилися в музичній школі Густава Нейгауза у Єлисаветграді, а його син Гаррі (Генріх) часто бував у Тимошівці.
Кароль вперше сів до фортепіана у п’ятирічному віці і став учнем свого батька, який грав на віолончелі та фортепіані, цікавився математикою і астрономією, а також літературою. Кароля охрестили у костелі міста Сміли 21 жовтня 1882 року.

Кароль (у родині його звали Катот) зростав у середовищі української народної культури, українські няні співали малюкові українських пісень, але це мало лише побічний вплив на його музичний світ. Усе ж в листах Кароль Шимановський писав: „Не раз бракує мені України, її сонця, її далеких просторів. Відчував її усією душею, любив її доброчинний клімат, її буйність і солодкість“. На його творчості позначилася суміш народних культур в Україні, де жили татари, вірмени, німці, євреї, а також козацтво. Віяння цих культур відчувається у його симфонічних творах, в опері „Король Роджер“.
Коли Кароль Шимановський відвідав у Франції Анну Браніцьку, власниця великого замку поцікавилася, що вона могла б показати композиторові. „Чи не могли б ви показати мені великий пшеничний лан?“ – відповів їй Кароль Шимановський.
Єдиним місцем на світі, де можна було творити музику природно і вільно, була для композитора Тимошівка. Він писав, що лише в цьому селі міг „купатися спокійно і ліниво у єдиній вартісній речі – у натхненні“.
У дитинстві Кароль був на виставі опери Олександра Даргомижського „Русалка“ і так захопився нею, що почав влаштовувати дитячі вистави у рідному домі.

Тимошівка – село Кароля Шимановського

Після школи Густава Нейгуза Кароль Шимановський вчився у Варшаві, у професора Зигмунта Носковського. У 1903-1905 роках в Берліні позайомився з Рихардом Штраусом, котрий став його наставником у наступних роках. У Франції плідним було знайомство з Клодом Дебюсі. Також він був близький до російського балету Сергія Дягілева у Парижі, а танцівникові Борисові Кохно (ця родина теж тісно пов’язана з Черкащиною) присвятив свою повість „Ефеб“. Приятелем композитора був відомий польський письменник Ярослав Івашкевич, частий гість у Тимошівці.
Після більшовицької революції родина Шимановських виїхала до Польщі. Швагер Кароля Шимановського Стефан Бартошевич купив до неї віллу в Бидгощі, який у 1920 році масово залишали німці. Там Кароль жив з мамою, сестрою Стасею і братом Феліксом. Пізніше родина переїхала до Варшави, де Кароль Шимановський став першим ректором консерваторії.
Здоров’я композитора було зіпсоване, він хворів на туберкульоз, тому наймав віллу „Атма“ у гірській оселі Закопане, звідки виїздив на лікування до Швейцарії, де й помер у Лозанні 29 березня 1937 року. Його поховали у пантеоні заслужених людей в Кракові.
Мене завжди вабила Тимошівка, я кілька разів бував там, робив спроби популяризувати твори композитора. Важко було дістати його ноти, але допомогли у Генеральному консульстві Польщі в Києві. Коли я робив радіопрограму про Кароля Шимановського, викладач Черкаського музичного училища Олександер Булкин грав мені на мікрофон його п’єси. Також у селі я розшукував речі з дому Шимановських і переконався, що меблі збереглися і була можливість викупити їх для музею.
Увесь час в життєвих подорожах зі мною була і є книжка сестри Кароля Шимановського – Зофії „Оповість про наш дім“ – розповідь про Тимошівку. Цю книжку мені подарував художник з міста Кельце Борис Кононов, який у молоді роки жив у Черкасах (з цього приводу і виникло знайомство). Я був гостем подружжя Кононових в Кельцях. На книжці художник написав: „На добру пам’ять Левові Хмельковському з Черкас від Бориса Кононова в Кельцях. 14 січня 1981 року“.

Я пропоную свій переклад кількох розділів книжки Зофії Шимановської. Це ностальгічний спомин про дім батьків. Мене приваблює в книзі опис атмосфери, лише у якій і могли зростати творчі особи, розвивати свій талант. На жаль, більшовицькі часи зруйнували сімейні уклади, родинні зв’язки, вихолостили душевність людських взаємин.

Лекція
Я відстала з історії. Мусіла врешті нею зайнятися. Сиділа, нудьгуючи над книжкою, гризла олівець, сонно дивлячись у вікно, за яким пронизливо завивала осіння негода. Було сіро, мокро і нестерпно.
Терплячі струмки води спливали від ранку до сутінок по віконній шибі. Дзвонили ринви, а на клумбі монотонно хитались осовіли кущі барбарису, прикрашені подекуди червінню прив’ялих ягід.
Повз вікно пробігла дівчина у свиті, накинутій на голову. Під короткою спідницею були червоні коліна, високі чоботи з холявами м’яко хлюпали у грузькому болоті.
На комоді шумів наставлений самовар і хтось, повертаючись з саду, сильно стукав, збиваючи болото з галошів і проклинаючи негоду.
Я нахилилася над книжкою, яка сухо і безбарвно торочила про переселення народів і падіння Римської імперії. Короткі речення йшли одне за одним ритмічно й твердо, як удари лінійкою по столі і скреготіли мені як пісок на зубах, не бажаючи входити до голови. Були холодні й бридкі як вперта осінь за вікном.
Раптом у сонній тиші коридору я почула характерний, нерівний крок Катота.
Він увійшов до покою і нахилився над моєю книжкою
– Це жахлива нудота, – сказала я йому зі смутком і вказала фіолетовим від олівця пальцем нещасний параграф.
– Це не нудно, – посміхнувся брат. – Ось лишень послухай.
Він сів навпроти мене, кинув побіжно оком на підсунуту йому книжку і, сперши голову на долоні, у якій між другим і третім пальцями жевріла недопалена цигарка, почав мені оповідати.
Як же досконало знав він історію! І як смішно виглядав тепер сухий шкільний параграф, який так мало розповідав про речі, такі цікаві!
Я слухала з широко відкритими очима, захоплена блиском, який променів з убогої, шкільної книжчини у натхненній лекції Катота.
…І у це сіре, холодне пополудня зійшла у морок покою сонячна легенда про білявих страшних готів, понурого Атилу, трагічний і гідний кінець Римської імперії.
У цю перепиняючу подих оповість раз-по-раз впадали безпомилкові дати як білі граничні стовпи, що позначали шлях піднесень і падінь, перемог і недолі.
Раз оповіджені, вони впадали у пам’ять глибоко і залишалися там назавжди, пов’язані з спогадом про блискучу лекцію Катота.
Давно вже настали сутінки. Години губилися у півтемряві. А я сиділа заслухана, з випіками на щоках, дивлячись у натхненні очі Катота.
Того вечора я не могла і не хотіла вже ні про що інше думати. Коли вислано мене спати, усю ніч снилася мені ця легенда. Гучав до ранку міцний бойовий крок невблаганних‚ як доля‚ вандалів і тупіт диких вершників Атили, і брязкіт зброї мужньо гинучих римських легіонів. І сяяла на незнаному небокраї далека зірниця, у якій поставав морочливий і страшний світ середньовіччя. У тому хаосі я бачила обличчя Катота і його голос, який оповідав свою сонячну повість. Цей параграф історії з усіх інших я пам’ятаю найкраще.

Музика
Тимошівський дім влітку приймав друзів Фельця і Катота, які приїздили до села з гомінких шляхів світу. До Тимошівки приїздили Гуцьо Іванський, Стефан Спес – великий знавець і аматор музики, і Фіцьо – вірний товариш, з яким єднали Катота спільні високі устремління та замилування.
Частим гостем у Тимошівці був Артур Рубінштейн, який приносив у затишний тимошівський дім відлуння широкого світу, гомін, музику, галасливі покери і забавні анекдоти.
Він був егоїстом у спосіб чинний і радісний. Поглинав собою усіх. Кипіло в ньому шалене, веселе життя, був твердий, безкомпромісний і товариський. Було неможливо обійти його увагою і не сміятися з його анекдотів. Він перегравав Катота в крикет, знущався над партнерами в покер, які з повним „фулом“ в руках страшилися його мізерного, зухвало обліченого „стріту“. Був також частим товаришем моїх кінних прогулянок.
Вранці він зачинявся у великому салоні і тренував гарячково „Другу фортепіянову сонату“ Катота. Мав грати її на осінніх концертах в Німеччині, тому поспішав і виривав її сторінка за сторінкою просто з рук Катота. Вивчав цю сонату годинами властивим йому способом, мурчав сам до себе з захватом, увесь відданий цій справі, вкладаючи у неї свій сильний талант, чар і радість життя.
А в глибині саду, у маленькому своєму будиночку, який ми називали композиторнею, творив її Катот у захоплюючій, молодіжній формі, працюючи без передиху над її закінченням. Нелегко було мені намовити його на партію тенісу перед сніданком. Після пари сетів він клав на лаву ракетку і відходив поспішно у свою самотність.
Зникав нам з очей іноді на увесь день. Коли кликали його гонгом на обід, їв його у повному мовчанні, дивлячись холодними очима десь далеко, понад головами людей, які сиділи при столі. Сміх і розмови не торкалися його, пролітали повз нього як рій веселих джмелів. Коли до нього доходило запитання, на яке він мав відповісти, то відповідав з звиклою чемністю, але поволі й не відразу, ніби повертаючись до цього запитання здалеку, ніби пробиваючись до нього крізь хащі власних думок, які відгороджували його від світу. Увесь цей час він був ніби обіч життя, обіч важливих і веселих тимошівських справ.

І врешті одного пополудня, коли у моїх мандрівках з Гамою я обережно зазирнула через відчинене вікно композиторні, то побачила Катота, який сидів безчинно при столі, з руками, сплетеними під головою. Дивився як завжди, далеко поперед себе, понад світом.
– Закінчив сонату, – сказав він втомленим голосом.
Моє серце забилося з радісним подивом.
– Мабуть, ти дуже радий! – сказала я несміливо і недоречно.
– Я так втомився, що навіть не відчуваю радості, – відповів він з своєю легкою, невеселою посмішкою.
Через кілька днів ми з піднесенням слухали сонату Катота, яку вперше грав повністю поблідлий від натхнення Артур.
Щодня увечері після чаю сідав Катот до фортепіяна. По втомленому спекою небі мандрував холодний і пильний місяць. На круглому столі в салоні засвічували лампу з жовтим абажуром. З відчинених вікон салону била в небо таємнича і чудова „Баркарола” Шопена або „Полонез сі-моль”, йдучи крізь світ як самітник, який оволодів своїм болем, і раптом був порушений спомином швидкого мазурка.
Іноді наповнював салон романтичний Брамс або миготливий Альбеніс. Колихалась серед горіхових дерев за вікном кольорова і п’янка, усе повертаючись, як питання кохання, „Шехерезада”.
Палали жарким юнацьким натхненням „Варіяції на народні теми” Катота і шалів у своєму дерев’яному болю жалібний „Петрушка”.
Мешканці тимошівського дому на звуки музики вповзали до салону як вужі, зачаровані піснею змієлова. Сідали тісно на круглій канапі в кутку покою, лягали на шкуру мурашкоїда біля каміну, юрмилися у кутках. Усе стихало під владним закляттям музики, а зачарований дім, який тріщав, стукотів і дзвонив ночами, теж затихав, ніби усі духи, які блукали у ньому, раптом притиснулися лицями до шиб і поглинали у мовчазному слуханні таємний чар відвічної музики.

Одного літа до Тимошівки приїхав Павло Коханський. Він затримався лише на один день перед своїм виїздом до Москви. Він приїхав несподівано певного ранку і висипав як з рукава силу анекдотів, встиг познайомитися з домом і садом, людьми і псами, які були ним зачаровані. Він був повний доброзичливого чару, простий і веселий. Він провів з нами єдиний незабутній вечір, під час якого грав „Міти” Катота. Що можна сказати про нього, коли його вже немає…
Він був насправді великий в житті і мистецтві. Тим болючіша думка про те, що його немає. Я пам’ятаю як він став з своєю страдіварі в руках в кутку салону, невеликий і натхненний, і полонив нас усіх, завмерлих у глухому мовчанні, чаром своєї гри.
Катот сидів при фортепіяні. Лампа з рогу покою кидала ясне світло на Катота і оточувала постать Павла золотим ореолом. Шляхетний звук його скрипки то наростав як місячний приплив, то знову складався у небесні пасажі, які бігли як шепіт срібного струмка по співучих струнах.
Слухачі, схилившись в кутках, загубилися у часі та просторі, поневолені чародійською силою гри Павла.
Ніч була гаряча і тиха, тільки тополі шуміли срібно і таємничо. Усе довкруги спало міцним сном спрацьованого літа. А тимошівський дім крізь відчинені вікна дихав музикою.

…Музика була його мозком і серцем. Сьогодні, коли того дому вже немає, може ще ночами, на порожньому шматку землі, де він стояв раніше, підноситься як самотній корабель на хвилі океану його душа і грає…
Свята
У нашому дитинстві ми зими проводили у Єлисаветграді. Там була музична школа Нейгаузів, у якій вчилися Фельцьо і Катот, Гаррі Нейгауз і його сестра, близька і мила нам Таля, Нуля і Стася, Мадзя, Нулька Крушинська, Януся і Артур Таубе, і я. Через цю школу перейшли, мабуть, усі діти ближчої та дальшої родини.
У Єлисаветграді не раз ми святкували Різдво. Задовго до Свят-вечора починався передсвятковий рух, великі закупи бакалії і солодощів, таємничі, гарно перев’язані пачки, які приносив Василь з засніжених саней, яким приїхала з міста мама. Одного дня привезли просфорки від ксьондза Бауера.
Пізніше приходив перевантажений листоноша і приносив з пошти пудову скриньку. Це були цукерки, які нам щороку посилали Кукелі з Петербургу. Відчиняли скриньку з посвятою, а ми стояли довкола столу, ошоломлені зливою кольорових помадок і карамелі, що сипалася з торбинок. Разом з червоним з морозу листоношею і великою скринею цукерок крізь вхідні двері тріумфально і радісно входило свято. Відразу починалися емоції, наради і вибирання з панною Клеменс саморобок, які ми мали подарувати мамі, татові і бабуні.
Сірі, вимучені саморобки‚ перед святом випрані вручну‚ відновлювали свою первісну барвистість. Оглянувши їх з гордістю, ми потихеньку прокрадалися до спалень, щоб покласти подарунки під відповідні подушки.
У дитинстві ми ніколи не мали ялинки. Хвойні дерева були незнані в наших околицях. Тому подарунки клали під подушки. Після Свят-вечора, з великим обсягом сіна під скатертю, після куті і просфори, усі, дорослі і малі, з биттям серця йшли до своїх ліжок, щоб оглянути подарунки.
Починалося завжди від бабуні. Ми тріумфально піднімали подушку з її ліжка. Під нею була купа подарунків і дитячих саморобок, за які бабуня дякувала кожному зокрема, міцно притискуючи до грудей.

Так ставалося, що бабуня і кожен з нас діставали саме те, чого найбільше прагнули. Ми не відкривали собі взаємно наших побажань, але вони ніби кружляли в повітрі, як білі сонячні голуби. І стільки тепла й радості йшло від цих найкраще здійснених бажань, від цих обіймів і подяк!
Потім спускалися до кухні і пральні. Там ламали просфору і вручали подарунки службі. Обнімалися з сліпою Зоською і кухарем Стефаном. Старий Василь, трохи напідпитку, зворушений і сльозливий, парадував у новому сюртуку.
Два домових пінчери, Сверщ і Чардаш, сьогодні сумирні і урочисті в своїх кольорових стрічках, брали участь у спільній радості, але, пригадавши свої давні порахунки, влітали один на одного з розбігу і, незважаючи на святкове убрання, гризлися тихо і хижо.
Після Свят-вечора приходили гості ближні і дальші. У цьому домі „дальших“ не було. Кожен кожному був близький і мило бачений. У салоні було повно людей, побажань і приязні.
Тато і стрий Мартин в оточенні тіток і дядьків розповідали анекдоти, з яких найбільше сміявся коханий ксьондз Бауер, попиваючи зі знанням справи рейнське вино.
Молодь збиралася в кутках і фліртувала, признавалася у коханні, хтось там тихо страждав. І серед цієї гомінкої‚ як бджолиний рій‚ юрби кружляли несмілі, але щедро обдаровані діти, яких сьогодні не змушували рано йти спати. Вони сідали на кріслах і терпляче тягнули до себе гори солодощів, брати які їм не забороняли.
Раптом хтось з молоді, найчастіше Фельцьо, сідав до фортепіана і награвав кілька тактів коляди. Тоді все змовкало. Гості потиху йшли до крісел і канап, молодь оточувала фортепіан і з десятка грудей линув радісний, музично на голоси поділений хор:
„Серед нічної тиші…“

Очі слухачів були повні світла і сліз.
Щось пригадувалося, щось очікувалося. У салоні широко звучала золота від світла і тепла гарячих сердець коляда.
А з вишин незнищимого сходило поміж нас гідне і дитинне щастя, згортаючи усіх під свої променисті крила.
Пізніше ми святкували у Тимошівці. Снігу тієї зими чекали довго. Над землею, посивілою і твердою як залізо сходилися похмурі червонясті заходи сонця, залишаючи її на поталу чорних безкраїх ночей і безжалісних вітрів. Земля дрижала від сухого морозу, молилася про сніг ласкавим дерев’яним клекотом затверділих від холоду гілок.
І нарешті одного дня морозне далеке небо затягнула сіра вовна хмар і воно стало близьким і добрим. У сивих сутінках згасаючого дня закружляли великі‚ як яблуневий цвіт‚ сніжинки. Велика радість тамувала наш подих. А вранці світ був голубий і білий в цукровій казці паморозі. У домі й надворі стало святково і надзвичайно гарно. І у сніжистих чарах цієї зими прийшло свято. Ось тоді ми забажали мати ялинку. Її знайшли у саду, де росло кілька нелегко вирощених дерев.

Ялинка була дрібненька як дитя і довелося поставити її на стіл. Але для нас вона була наймиліша. Ми прикрасили її іграшками власної вигадки, тому що ялинкових прикрас у Кам’янці не було. І вперше під ялинкою поклали подарунки. Дивилися на малечу з зворушенням і жадібно втягали у ніздрі пахощі дрібних гілочок, обвішаних яскравістю ялинкових прикрас. Співали коляди, у яких тягнули разом з нами мелодії Сонторек і механік Левицький.
Наступного ранку прийшли засніжені парубки з села, убрані в червоні кубраки і паперові шоломи. Давньоруською церковною мовою вони декламували нам довгі вірші на зразок колядок. При цьому рухалися‚ як маріонетки.
Потім під іскристим голубим небом ми влаштували прогулянку у кілька саней, з вуйком Адамом і Каролем Росцішевськими. Поверталися червоні від морозу, шалені від зачарованих снігом коней, які не хотіли зупинятися перед ганком, пирхаючи і трясучи дзвіночками‚ воліли летіти далі й далі.
Вечорами ми чудово розважалися. На новий рік пили вино, танцювали у маскараді і ворожили, повні шаленої безтурботної радості. І на цю незабутню зиму, на ворожбу, що не сповнилася, на наші найкращі свята щоночі сніг сипав свій пух і дрижала легким дзвоном саморобних прикрас наша мала, маленька ялинка…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x