У 1958 році після закінчення 159-ої Військової школи авіаційних механіків стратегічної авіяції я опинився на Північному Кавказі, де на летовищі Моздок базувалися важкі бомбардувальники далекої дії Ту-4, а насправді – американські машини Б-29, які вкрали й скопіювали у СРСР. Я прилетів з Мелітополя саме такою машиною і коли вийшов на землю, був здивований тим, що довкола чув німецьку мову. Може мене привезли не до Осетії, а в Німеччину? Розгадка прийшла швидко: до цього полку‚ озброєного літаками старшого віку‚ були зараховані німці з далекої півночі Росії, Казахстану та інших місцевостей СРСР, відомих як терени заслання небажаних для Москви народів. Я теж потрапив сюди як син «ворога народу», адже моя мама відбувала в Сибіру 10-річне покарання за вірш про Україну.

Літак обслуговували два механіки і моїм напарником став Давид Білле з сибірського міста Омська. Це був дуже приємний молодий чоловік, хоча й надто ретельний у виконанні своїх обов’язків. Усі мої товариші з дому говорили німецькою мовою. Від них я дізнався про велику таємницю комуністичної держави – примусову депортацію німецького населення з півдня України та берегів Волги у найвіддаленіші околиці СРСР. Їх просто вивезли річками і викинули у прибережні ліси без жодних засобів до існування. Вижили лише найсильніші.
Німці на запрошення царської Росії 150 років тому оселилися на вільних землях Криму, Поволжя і Причорномор’я і проживали там, зберігаючи німецьку мову, віру та інші елементи національної культури. Після початку німецько-радянської війни у 1941 році була проведена депортація німців з европейської частини СРСР до Західного Сибіру та Казахстану. Лише 17-20 серпня 1941 року 50 тис. німців було депортовано з Криму у Середню Азію та Сибір. Усього з Криму було переселено 65 тис. німців. Я бачив у Судаку покинутий і зруйнований німецький цвинтар і церкву, зайняту під клюб. У вересні 1941 року було вивезено з Запорізької і двох областей Донбасу 31 тис. німців у Казахстан. Далі депортація охоплювала десятки тисяч стариків, жінок і дітей з Донбасу, Одеської, Дніпропетровскої, Харківської областей в Казахстан, Кирґизстан, Таджикистан. Чимало переселенців загинули в дорозі під час бомбардувань потягів німецькою авіацією, внаслідок жорстоких методів депортації, нелюдських побутових умов у місцях їх поселення. Загалом у вересні-жовтні 1941 року було депортовано 446,480 німців. Депортації німців з території України тривали й після завершення Другої світової війни. Так, НКВД у січні 1946 року виселив німців з Закарпаття. Загалом у 1939-1947 роках у СРСР зменшилось німців на 1,7 млн осіб.

У 1942 році почалася мобілзація депортованих чоловіків і жінок віком від 16 років (пізніше вік мобілізованих знижено до 15 років) у так звані робочі колони, пізніше названі Трудовою армією. Вони у каторжних умовах працювали на заготівлі лісу, в копальнях, будували заводи, прокладали залізниці.
26 листопада 1948 року президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ, що забороняв німцям повертатися до колишнього місця проживання і встановлював за самовільне залишення спецпоселень 20 років каторги. До 1956 року депортовані перебували на спецпоселенні і щомісяця відмічалися у спецкомендатурі.

За даними перепису населення 1989 року в СРСР налічувалося понад 2 млн. німців, розселених в районах депортацій – у Сибіру і Середній Азії, на Уралі.
У давні часи до мене звернувся молодий кримський татарин Віталій Меметов і попросив роздобути старі назви поселень Криму, бо він хотів подарувати батькові на день народження мапу Криму з старими назвами. Мені це вдалося і я дізнався, що в Криму тоді змінили 333 татарських назви. Село Демерджі стало Лучістим, Ак-Мечеть – Чорноморським, Ак-Шейх – Роздольним. Про німецькі назви у нас мови не було і я не знав, що в Криму зникли також німецькі назви. Не стало Кронау, Фрайдорфу і Лориндорфу, ще 46 інших назв. Перейменування охопило також південь України. Мало хто тепер пам’ятає, що Великодолинське – це Ґрослібенталь, а Малодолинське – Кляйнлібенталь, що Гілдендорф став Красносіллям, Люстдорф – Чорноморкою, Фріденталь – Мирним, Александергілф – Доброолександрівкою. Навряд, чи ці перйменування пам’ятали мої друзі – німецькі механіки на Кавказі. Але людство повинно пам’ятати, як Москва прирекла на страждання і смерть німецьке населення своєї країни, котре жодним чином не було причетне до нацистського режиму Гітлера.