Є статті, які пишуться довго. Вони виношуються, а потім народжуються лише тоді, коли приходить час. Ця історія саме з таких, вона почалася сім років тому, коли я робила серію матеріалів про заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України Олександру Теліженко. Якось, під час інтерв’ю, ми розговорилися з нею про символи, їхню силу, і українську символіку, що прийшла до нас з глибини віків. Коли торкнулися теми українського прапору, звичайно мова пішла про кольори і про те, який все-таки колір має бути зверху – жовтий чи блакитний?

Тоді Олександра Василівна розповіла, що з фізичної точки зору, колір – це хвилі, енергія. Тож закономірно, що колір впливає на людину на енергетичному, духовному рівні. «В нашому прапорі, – розповідала пані Олександра, – має бути поєднання жовтого і блакитного, адже саме ці кольори прийшли до нас з глибини віків. Якщо навіть механічно з’єднати ці кольори, отримаємо зелений – символ життя і гармонії. Жовтий символізує космічний вогонь, сонце, чоловіче начало, синій – воду, землю, жіноче начало. Тож природно, що жовтий повинен бути зверху, а синій, блакитний – знизу. Тільки так між цими двома символічними кольорами відбувається позитивний обмін енергіями». Виходить, якщо кольори розташовуються навпаки – символіка починає працювати в зворотному режимі. Тож, на думку Олександри Василівни, не дивно, що життя в нашій державі перевернуте з ніг на голову.
Минули роки. Сьогодні прапор України став священним знаменом. Люди під прапорами нашої держави стояли і помирали на Майдані. Український двоколор став символом свободи від російських загарбників і колаборантів на Сході нашої країни. А жовто-блакитні фєнєчки, сплетінні маленькими патріотами, є практично в усіх українських воїнів, що боронять нашу Батьківщину, адже вважаються справжніми оберегами. Все частіше в думках я поверталася до тої розмови з Олександрою Василівною, яка відбулася сім років тому. Все частіше задумувалася про перевернутий прапор і те, що відбувається в нашій країні. Саме тому зателефонувала і домовилася про зустріч. Знаєте, і вона не здивувалася моєму дзвінку. «Сім років – це космічний цикл, – зауважила Олександра Василівна, – значить прийшов час».

Ми зустрілися так, ніби й не було тих років. Олександра Василівна розповідала про життя-буття, нові творчі здобутки, знову торкнулися теми символів… Далі – про прапор. «І в літературі, і в поезії, і в історичних матеріалах українські прапори жовто-сині, – розповідає пані Олександра. –Чому так вийшло, що сьогодні маємо синьо-жовтий? Все просто. Я добре пам’ятаю як в 1992 році у Верховній Раді затверджували Прапор України. Тоді був дуже сильний комуністичний спротив. І прогресивні українські політики мусили йти на компроміс. Поєднання жовтого і синього, казали вони, це пшеничне поле і синє небо, це ж пейзаж нашої країни, це і є Україна. А як можна бути проти України? Комуністи не могли не погодитися з такими доводами, і це тоді спрацювало. Поєднання кольорів було затверджено в перевернутому вигляді, у вигляді пейзажу. Тоді думалося, що це тимчасово. Але немає нічого тривалішого ніж тимчасове. І ось ми 25 років борсаємося догори ногами. Прикро, що далеко не всі це розуміють».

Аби цю інформацію донести до людей, в 2014 році Олександра Теліженко виступила на урочистостях з нагоди Дня Державного Прапору України. «Це було біля театру, – згадує Олександра Василівна, – ми домовилися з тодішньою головою обласної ради Валентиною Коваленко, що я виступлю поза сценарієм. Для усіх це було несподіванкою». Тоді Олександра Теліженко розповіла людям історію про наш державний прапор і про символ, що завжди діє на оточуюче середовище. «Геральдика – це серйозна річ, – пояснює мисткиня. – Символ, що працює у вишиванці – впливає на людину, що носить ту вишиванку, символ в рушнику – організовує простір навколо себе, а символіка прапору впливає на всю країну, діє в просторі цілої держави. А потім ми скаржимося на лиху нашу долю. Згадаймо, коли ми тільки-но стали незалежними, Україна мала найвищі економічні показники в порівнянні з країнами пострадянського простору. Ми щиро тішилися, що нарешті будемо будувати нову країну, наживемо, як в раю. Але сталося все з точністю до навпаки. Звичайно цій ситуації є логічні матеріалістичні пояснення. Але не варто забувати такі поняття, як енергетична і духовна сила. Навіть науковцями доведено, що це працює. Тож, як фахівець, я впевнена, прапор таки варто перевернути».

Тоді, після урочистостей, до Олександри Теліженко підійшли черкаські патріоти-активісти, які вперше підняли синьо-жовте знамено на Театральній площі Черкас у листопаді 1990 року. Вони були категорично проти зміни прапору України. «А я їм говорю, я ж не проти поєднання кольорів, – згадує Олександра Василівна. – І я розумію, що в ті часи навіть поєднання жовтого і блакитного кольорів було революційним. Але настав час повернути знамено, як належить – сонце вгорі, а вода внизу». Для цього, на думку, Олександри Теліженко, треба донести цю інформацію до депутатів Верховної Ради, аби створити і прийняти відповідний документ. Крім цього необхідністю сьогодення є популяризація серед населення України історії та культури нашої держави. Адже саме це є запорукою розвитку свідомого громадянського суспільства, відповідно розвитку країни. Звісно, це теж робота відповідних владних структур. Але це вже інша історія.

P. S.: Я довго думала, чому ця тема з прапором стільки років не йшла у мене з голови. Згадалося, як мій тато, свідомий комуніст, зрозумівши справжню політику компартії СРСР, ризикуючи втратити роботу, одним з перших в Черкасах здав свій партквиток. Натомість на лацкані його куртки з’явився малесенький руховський жовто-блакитний прапорець (зберігаю його до сих пір). Натомість мій дідусь, ветеран війни, полковник у відставці, такий собі «вся грудь в орденах», був серед тих, які зривали український прапор на театральній площі. Пояснював потім, що ненавидить «бандерівців» і «націоналістів». З його вуст ці слова звучали, як лайка. Годі й казати, що з тих часів стосунки між моїми батьком і дідусем зіпсувалися. На завжди. Ось така сімейна драма. Виходить, що моя особиста історія з прапором почалася ще раніше, в буремних 90-х. Напевно тому і не йде він мені з голови…