До 200-річчя від дня народження
великого українця Т.Г.Шевченка

Коли ми говоримо про високу духовність нашого народу, то перш за все уявляємо собі постать Тараса Григоровича Шевченка – духовного пророка нації, без якого нам не усвідомити, хто ми такі, як жили на світі і як жити далі.
Тарас Григорович Шевченко – велика і невмируща слава українського народу. В особі Шевченка український народ ніби злив свої найкращі духовні сили і обрав його співцем своєї історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень. Під думи народні настроював свою ліру Кобзар, тому й оживало в слові його все те, що таїлося в самій глибині серця. Із тим скарбом – словом свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі.
У світовій літературі небагато знайдеться письменників, які б з такою всебічною повнотою, як він, змогли охопити минуле й сучасне свого народу і винести їм присуд за законами найвищої людяності й справедливості. Не тільки прагнення, а й уміння випереджати свій час властиве не кожному. Т.Г. Шевченко був щедро наділений тим чудодійним хистом провидця.

На одному з найкращих автопортретів Великого Тараса ми бачимо натхненну людину з високо піднятим світильником у руках. Проникливий зір Т.Г. Шевченка ніби заглядає в саму душу людини і, здається, бачить майбутнє крізь темряву віків.
Не згасав і не погасне той яскравий промінь добра, любові і людської злагоди, який протягом свого буремного життя до останнього подиху ніс Кобзар над землею. Богатирські руки нашого народу підхопили той промінь, роздмухали його вогонь ще сильніше. Яскравим і незгасним полум’ям горів він, осягаючи шлях до волі.

Т.Г.Шевченко жив стражданнями й надіями простого люду своєї ніжно любимої України, чиїм вірним сином був і за щастя якої самовіддано боровся.
Метою статті є показати в історичному екскурсі перебування Т.Г. Шевченка на Чигиринщині та увічнення пам’яті про великого українця в Чигиринському районі Черкаської області.
У 1843 і 1845 рр. відомий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко відвідує Чигиринщину. Він не лише опоетизовує її історію (\”Чигрине, Чигрине\”, “Розрита могила”, \”Хустина\”, \”У неділеньку святую\”, \”Стоїть в селі Суботові\”, \”Великий льох\”, \”Заступила чорна хмара\”, \”Холодний Яр\”, поеми \”Княжна\” та \”Гайдамаки\”, “Холодний Яр”, “За що ми любимо Богдана”, “Якби-то, ти, Богдане п’яний”, п’єси “Назар Стодоля”, “Нікіта Гайдай”), але й змальовує пам\’ятки цього краю [1, 995].
Перебування, хоч і короткочасне, митця на Чигиринщині у вересні 1843 р. досить мало досліджене, проте наявні відомості дозволяють зробити висновок, що цього разу поет побував в Суботові і в Чигирині. Не виключено, що Т.Г. Шевченко встиг замалювати їх загальний вигляд. Принаймні 1844 р. в проспекті, надрукованому на зворотному боці “Живописної України”, художник обіцяв передплатникам у 1845 р. види Чигирина і Суботова [2, 157; 4, 58].Під враженням першої поїздки в Чигирин він виконує уже в Петербурзі у 1844 р. малюнок \”Дари в Чигирині\” [7, 22], ескізи малюнку \”Смерть Богдана Хмельницького\” [6, 146].

Проте, малюнки, виконані Т.Г. Шевченком у 1843 р., до нас не дійшли. В альбомі 1839 – 1843 рр. їх немає. Отже, не виключено, як твердять багато сучасних краєзнавців, істориків, мистецтвознавців, що міг існувати ще один альбом з малюнками, виконаними Шевченком в Суботові та Чигирині [4, 58].

Під час свого другого приїзду у 1845 р. на Чигиринщину з-під пензля Т.Г. Шевченка з\’являється велика серія малюнків історичного характеру [6, 146]. Перебуваючи у вересні 1845 р. на Чигиринщині, Т. Г. Шевченко по завданню Археографічної комісії замалював чимало пам’яток старовини краю [11, 69]. До речі, це була перша експедиція як для новоствореного товариства, так і для Т.Г. Шевченка – позаштатного художника товариства. Зважаючи на вплив результатів даної експедиції на висвітлення досліджуваної нами проблеми, вважаємо доцільним більш детально зупинитися на них. Враження, отримані під час першої подорожі на Чигиринщину, значно підсилені наступними відвідинами, вилилися в цикл художніх творів, котрі мають пізнавально-історичну цінність дотепер [4, 59]. Більше того, в міру суспільно-політичних обставин, що склалися з часом навколо окремих пам’яток, роботи Т. Г.Шевченка стали єдиним взірцем для їх реставрації (Свято-Троїцька церква – акварель “Мотрин монастир”), а то й рідкісною згадкою про їх існування (акварель “Богданові руїни в Суботові” (до речі, є припущення, що на цій акварелі на краю схилу в ледь помітній постаті, що ніби зливається з тлом хмарного неба, митець зобразив себе. На користь цієї версії виступає і сама статура чоловіка, і його одяг; та й в руках, напевно, він тримає, аркуш паперу і олівець [3, 117]). Для істориків ця акварель мала досить важливе значення, оскільки Т. Шевченку поталанило замалювати залишки оборонних споруд незадовго до їх знищення. Контури Іллінської церкви, що видно на акварелі на задньому плані, дали змогу дослідникам археологам в другій половині XX ст. визначити точне місце розташування однієї із оборонних споруд укріплень маєтку Богадан Хмельницького в с.Суботові [3, 117].
На думку більшості біографів, Т.Г. Шевченко і під час свого другого візиту до Чигирина, Суботова та Холодного Яру не мав змоги зупинитися тут надовго. На перешкоді був надзвичайно напружений ритм даного періоду його життя.

Проте це не завадило появі з-під пензля художника, окрім згадуваних нами, інших неперевершених акварелей: “Чигрин з Суботівського шляху” [7, 36] (до речі, як встановили сучасні краєзнавці, цей малюнок було виконано з двору родини Марії Федорівни Щербини-Лютенко з Чигирина (1927 р.н.), в родині якої донині з гордістю згадують цю обставину [4, 62]), “Будинок Хмельницького в Суботові” (останній малюнок, на превеликий жаль, не зберігся), “Богданова церква в Суботові” [7, 32] та сепій “Чигринський дівочий монастир” (до речі, цей малюнок є цінним джерелом при сучасному дослідженні жіночого монастиря, який активно функціонував у ті роки в Чигирині), “Кам’яні хрести в Суботові”.

21 жовтня 1845 р., перебуваючи в с. Мар\’їнському на Полтавщині, поет написав відомий, і як говорять сьогоднішні критики – пророчий для України вірш “Стоїть в селі Суботові” [10, 277 – 278].
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков -домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила,
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,-
Олексіїв друже!\’
Ти все оддав приятелям.
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те.
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам… Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смієтеся, чужі люде!
Церков -домовина
Розвалиться … і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти !..

Як бачимо, слова поета стали пророчими, не втрачають своєї актуальності дотепер. До речі, більшість сучасних шевченкознавців визнає поезію „Стоїть в селі Суботові…” за епілог містерії „Великого льоху”. У „Суботові” Шевченко виходить з-поза містеріальних лаштунків, сам вступає у фінальний, підсумковий діалог з Богданом Хмельницьким. В першій частині поезії вчувається співчуття Богдану Хмельницькому, який довірився Москві, та його добрі наміри обернулися трагедією для України. Та поступово Т.Г. Шевченко переходить до осуду: „занапастив сироту – Украйну!” А церква, де Богдан молився, бачиться як „домовина України”. І знову ж таки ми бачимо оптимістичний погляд на майбутнє України в останніх рядках поезії: „Встане Україна. І розвіє тьму неволі, світ правди засвітить” [8, 135].

Лазуренко Валентин Миколайович,
доктор історичних наук, професор кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, почесний працівник туризму України, почесний краєзнавець України, член НСЖУ