Шевченко і Чигиринщина (частина 2)

Шевченко  і  Чигиринщина (частина 2)

Відвідини Т.Г. Шевченка Чигиринщини не залишили байдужими мешканців Чигиринщини. Адже проходили вони серед оточення простих селян – нащадків звитяжних козаків і гайдамаків. Митець виконував багато замальовок навколишніх краєвидів, портрети селян, які відразу ж роздаровував. Існують перекази, що в холодноярських селах ще під час німецько-фашистської окупації 1941 – 1943 рр. в багатьох оселях зберігалися малюнки, виконані рукою Т.Г. Шевченка. Проте більшість їх загинула під час каральних акцій загарбників.

Шевченко  і  Чигиринщина (частина 2)

Інтерес до буремної історії рідного народу приводив Т.Г. Шевченка і у Холодний Яр. Він приїздив сюди в 1843 та 1845 рр. Матеріал своїх вражень поет використав у творах «Холодний Яр», «Гайдамаки», «Заступила чорна хмара» та в акварелі «Мотронин монастир» та «Дуб на х. Буда» [5, 396].
Народна пам’ять досі зберігає перекази літніх суботян про перебування Т.Г. Шевченка в с. Суботів. Всередині 50-х рр. ХХ ст. суботівськими школярами було занотовано розповідь Хіврі Сергіївни Головащенко, якій на той час було 106 років, про зустрічі місцевих селян з Т.Г. Шевченком, які відбувалися в лісі на найвищій точці округи – овіяному славою козаччини Гайдамацькому шпилі. Жінка розповідала, що Т.Г. Шевченко вів розмову з селянами про їх нелегке життя та читав свої вірші [3, 119].
Тема перебування Т.Г. Шевченка на Чигиринщині знайшла своє відображення в творчості сучасних художників. Заслуговують на увагу роботи Ф. Хохлова «Шевченко малює Богданову церкву» та М. Малярчука «У Богдановій столиці. (Чигиринська осінь 1843 р.)» [3, 119].
Перебування Т.Г. Шевченка на Чигиринщині увічнено в багатьох пам’ятниках та меморіальних знаках. Перші кроки по увічненню пам’яті Т.Г. Шевченка на Чигиринщині були зроблені з нагоди відзначення 140-річчя з дня народження поета у 1953 р., коли територію колишньої Казанської соборної площі в м. Чигирині перейменовано в парк імені Т.Г. Шевченка, а вже наступного року, за рішенням сесії Чигиринської міської ради в парку встановили пам’ятник Великому Кобзарю.

Шевченко  і  Чигиринщина (частина 2)

У 1954 р. в м. Чигирині, біля Замкової гори, бригадою будівельників райміжколгоспбуду встановлений пам’ятний знак, виготовлений Київськими художніми реставраційними майстернями. Пам’ятник мав вигляд обеліску форми чотиригранної піраміди. На фасадній стороні обеліска – герб УРСР, нижче дошка, на якій викарбувано: «В місті Чигирині у 1843 і 1845 роках перебував великий український революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко». Поруч з обеліском була встановлена скульптура сидячого Кобзаря, який грає на кобзі [9, 232].

Шевченко  і  Чигиринщина (частина 2)

В 1968 р. за активного клопотання краєзнавця О.А. Найди, біля Мотронинського Свято-Троїцького монастиря встановлено гранітну стелу з викарбуваними словами: «Встановлено на відзнаку перебування у Холодному Яру в 1922, 1843, 1845 роках геніального українського поета революціонера-демократа Тараса Григоровича Шевченка».
У 1970 р. погруддя Кобзаря за власні кошти О.А. Найди було встановлено на хуторі Кресельці (т.зв. Креселецька галявина). Пам’ятник виготовлений Київськими художніми майстернями [9, 233].
Новий етап у вшануванні пам’яті Т.Г. Шевченка на Чигиринщині пов’язаний із відзначенням 175-річного ювілею поета. У 1985 р. в с.Вершаці біля будинку культури встановили погруддя Т.Г.Шевченка. За свідченнями старожилів, пам’ятник Тарасу у їхньому селі був здавна. Ймовірніше за все його встановили до 100-річчя поета. Під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. німці понівечили пам’ятник автоматними чергами, лишився лише постамент. Жителі села давно хотіли його відновити. У 1980-х рр. за сприяння заступника голови Черкаського обласного виконавчого комітету О.М. Дубового було замовлено погруддя Київським художнім майстерням. Довгий час воно стояло всередині будинку культури, а з приходом на посаду голови сільської ради Колісника В.Г. було встановлене у прилеглому парку, який, до речі, теж носить ім’я Т.Г. Шевченка.

Шевченко  і  Чигиринщина (частина 2)

20 травня 1989 р. новий пам’ятник Т.Г. Шевченку було встановлено у міському парку м. Чигирина. Погруддя, споруджене у 1954 р., було демонтовано в зв’язку з незадовільним технічним станом в кінці 1960-х рр. [9, 234].
У 1989 р. було оновлено обеліск біля підніжжя Замкової гори, який теж почав руйнуватись. Новий пам’ятний знак має форму відкритої книги-полум’я з барельєфом Т.Г. Шевченка, виготовлений Черкаськими художньо-реставраційними майстернями, архітектор Ю.Соміков [5, 169].
Вшанування перебування Т.Г. Шевченка на Чигиринщині чомусь не зачепили село Суботів, тому на сьогодні влада спільно з громадськими організаціями має допрацювати в цьому напрямку.
Завершуючи цей матеріал про Т.Г. Шевченка і Чигиринщину, хотілося б подати ще деякі міркування про великого сина Українського народу. На честь народного співця треба сказати, що його полум’яний і глибокий патріотизм ніколи не осквернявся образливою для інших національною гординею та шовінізмом. Шевченко вистраждав свій патріотизм, поглиблював і загартовував його.

Люди наділяли поета все проникливою мудрістю, хоч мудрості йому було-таки й справді не позичати – то власної мудрості додавав йому народ, а мудрість народну ж брати нікому не завадить – вона прикрасить кожного.
Історія життя Т.Г. Шевченка – то повість про те, якою сильною і непереможною може бути людина, що виростає з народу, живе з народом, вірно служить народові і зв’язаний з народом всіма думами і помислами своїми. Це ще й історія того, як українська нація заговорила на цілий світ голосом свого поета.

Історія життя Т.Г. Шевченка – то повість про те, якими великими можуть бути любов і зненависть, коли вони народжуються з беззавітної відданості народові, з жертовної готовності до кінця боротися з його ворогами.
Тарас Григорович Шевченко був совістю, голосом і піснею народу. Слово Шевченка багатогранне і містке, як саме життя. Як життя, воно невмируще й вічне. Нев’януче слово Шевченка не розгубило свої сили й досі.
Великі люди подібні до гірських вершин – вони і далі й більше бачать, але й грози їх досягають раніше. Кобзар упав від тієї грози, так і не доспівавши своєї пісні, але ту пісню підхопив сам народ, бо й голоси у них були однакові і пісня – одна.

Сьогодні багато хто з нас звертається до Т.Г. Шевченка в сум’ятті свого духу. Протягом багатьох і багатьох десятиліть колоніального становища нашого народу Т.Г. Шевченко був для нього провідною зорею у сподіваннях на торжество правди і в боротьбі за незалежність.
У 1991 р. ми пережили велике щастя воскресіння держави свого народу і були певні, що здійснили святий Шевченків заповіт. Та не шукаймо в ньому тільки порад на щодень. Пам’ятаймо, що півтора століття змінили і світ, і наш народ, хіба що мало змінили людську природу. Отож стосуймо Шевченка до вічного, а не до минулого.
Зрозуміле і природне, і неминуче те, що покоління нашого народу бачили й бачитимуть у Шевченкові пророка, борця, національного провідника.

Т.Г. Шевченко не прощав тим, хто ніс смерть Україні. За Україну, як знаємо, він міг стати на прю із самим богом, і в нього проривалися неймовірні слова:
«Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!» [10, 370].
Шевченко був пророком, але ж він був і безмежно багатший та людяніший за будь-кого з пророків, бо пророцьке палання духу і нещадна вимогливість, затятість на меті доповнювалися і просвітлювалися в нього глибшим розумінням людини, звучанням усіх струн людської душі, повнотою людського.
Думка про добро щораз наполегливіше поєднується у Кобзаря з думкою про працю, про роботящі руки і роботящі уми. Не можна обійти того незаперечного факту, що Тарас Григорович Шевченко свої сподівання на одужання рідного краю пов’язував не з панами, а саме з простим трудовим людом:
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам [10, 633].
Жодна книжка в світовій літературі не мала такого значення, як «Кобзар» для України. Т.Г. Шевченко вже тим першим «Кобзарем» виявив себе геніальним українським поетом та борцем за свободу, за правду і справедливість.
Нині сущим в Україні потрібно пам’ятати глибоко патріотичні слова Великого Кобзаря, які були написані ним як прохання до всіх поколінь українців, які житимуть після нього:
«Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї господа моліть» [10, 352].
Шевченко – завжди живий, бо він – частина самого життя українського народу. А життя й народ не мають кінця, вони – вічні.

Лазуренко Валентин Миколайович,
доктор історичних наук, професор кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, почесний працівник туризму України, почесний краєзнавець України, член НСЖУ

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x