Кухар, керівник хору, історик, снайпер, підприємець, студент, політик, батько п’ятьох дітей і дідусь трьох онуків… Усе це про відомого журналіста і громадського діяча Володимира Мамалигу, якому 24 вересня виповнився 51 рік. Читайте відверту розмову про найбільші випробування й розчарування в житті, участь в АТО й навчання на психолога, про Бога та кримінальну справу.
– Ви навчалися на керівника хору, кухаря, історика-філософа. Звідки така різноплановість? Так складалося життя чи це був пошук себе?
– По секрету скажу, що й зараз навчаюся. Отримую другу вищу освіту з практичної психології. Загалом навчаюся постійно. Вважаю, що людина весь час повинна розвиватися.
А все те різноманіття – то, певно, прагнення реалізувати себе з якомога кращого боку. На жаль, Паваротті з мене не вийшов, з кулінарією теж якось не склалося. Просто помітив, що не можу це робити краще за інших, хоча й маю дипломи з відзнакою. Переконаний, що краще бути першим у провінції, ніж другим у Римі.
Тепер ось думаю: а можливо, з мене вийде чудовий психолог? Зрештою, маю ще не так багато років, тож усе попереду, зможу себе реалізувати ще в цьому напрямку.
– А чому саме психологія?
– Вибір пов\’язаний з останніми подіями в державі – війною на Донбасі. Багато доводиться спілкуватися зі своїми колегами-братами по зброї, рівень психологічної допомоги в державі дуже низький, тому треба розвивати. До всього, хлопці, які прийшли з війни, не довіряють так званим «паркетним» психологам, які самі не пройшли брудних окопів, недолугих командирів, гібридної війни.
Хочеться мати професійні навички, які б доповнювали вроджені якості. Отримав ваучер через центр зайнятості, де розробили спеціальну систему навчання для АТОвців. У нашій групі три учасники бойових дій, навчаємося допомагати самі собі.
– У 2014 році Ви добровольцем пішли до лав ЗСУ та брали безпосередню участь в АТО. Це була внутрішня потреба?
– Я потрапив в АТО у найспекотніший період, хоча й перебував там нетривалий час. Служив снайпером. До цього мав відношення до врегулювання локальних збройних конфліктів, тому маю військову підготовку. Бути снайпером учився вже в АТО.
– Екстремально…
– У нас уся війна екстремальна: коли трактористів перевчають на мінометників, а запаси зброї, боєкомплекти з часів Другої світової війни, коли генералів більше, ніж лейтенантів. І цей перелік можна продовжувати й далі…
– Слідчий комітет Російської Федерації порушив проти Вас кримінальну справу. У чому Вас звинувачують? Що переживаєте з цього приводу?
– З цього приводу мене намагалися допитати наші слідчі органи за дорученням генпрокуратури Російської Федерації. Утримуюсь від коментарів… Ніхто не скасовував угоду між Росією та Україною про правове співробітництво. Тож існує ймовірність, що мене можуть видати Росії.
Звинувачують за кількома статтями: тут і бандитизм, і створення стійкого військового формування, напад на частини й державні органи Російської Федерації, зокрема на Псковську повітряно-десантну девізію. Я про всі ці речі лише чув, а відношення, напевно, ніякого не маю.
– Ви один із засновників УМА (згодом УНА-УНСО). Чи нема бажання створити щось на зразок цієї організації сьогодні?
– Та ця справа живе й нині. УНА-УНСО – це стан душі. Насправді ми з побратимами постійно спілкуємося. Брали участь у Майдані, багато наших зараз в АТО.
– Ви займалися бізнесом, журналістикою, політикою, зараз навчаєтеся на психолога. Що цікавіше? Чим хотіли б займатися взагалі?
– Я й зараз працюю журналістом. Усе життя робив роботу, яку весело робити, ще й маю стажу в трудовій двадцять дев’ять із половиною років. Та не знаю, чим захочу займатися завтра – зараз держава в такому стані, що говорити про щось непевне дуже важко. Останній раз навіть не захотів іти в депутати. Але точно скажу, що буду займатися тим, що буде корисним Україні, нашій нації.
Щодо журналістики, то зараз тенденції в цьому напрямку невтішні. Адже на фоні загального зубожіння населення говорити про незалежну журналістику важко. Коли журналіст у кращому разі отримує сто доларів на місяць, то він не писатиме про те, що бажає, чесно й об’єктивно. Так само він не певний, що у разі погроз чи небезпеки його захистять у правоохоронних органах.
– Активно займалися громадською діяльністю в період здобуття незалежності. Які відчуття були тоді й зараз, під час першої та другої революцій? Що спільного і що відмінного?
– Я ніколи не мав ейфорії від Помаранчевої революції, бо не вірю, що людина з системи може стати революціонером. Тому не мав ейфорії з приходом нинішнього президента – він також людина системи, був міністром економіки в уряді Азарова. Поки не закінчиться тенденція обирати людей із системи, нічого не зміниться.
А національна революція буде. Бо хто коли вірив у 2014-му році, що знайдеться стільки молодих людей, які підуть захищати Батьківщину, й захистять її? Пам’ятаю, як приходив у прес-центр «Нової Доби» в 2014 році, де йшла мова про тогочасні події в країні. Тоді сказав, що майбутні президенти й міністри зараз на Майдані кидають пляшки, а опозиція себе скомпрометує. Зараз та опозиція стала владою, а ті, хто кидав пляшки, ще не знають, що вони будуть президентами й міністрами.
– Що стало найбільшим розчаруванням у житті?
– Громадська діяльність. Хоча все життя цим займаюся, та розчарування прийшло після 2014 року. Коли побачив, скільки людей збагатилися на громадській діяльності. Людина, коли потрапляє в цю систему зі щирими намірами щось змінити, не в силі це зробити.
– Чи вірите Ви в Бога?
– Вірю.
– Ви греко-католик. Чому обрали саме цю конфесію, досить не типову для центральної України? Часто до храму ходите?
– Українська греко-католицька церква довела свою відданість боротьбі за українство. У нас у Черкасах є дві греко-католицькі громади, які об’єднують навколо себе патріотичну спільноту. Там немає питання, чи молитися за воїнів, які воюють на Донбасі, називати війну війною, а не АТО.
До храму ходжу. Коли частіше, щотижня, а коли рідше. Я не великий прихильник стояння на колінах у храмі. Просто маємо чинити по-Божому, й поводитися гідно.
– У Вас п\’ятеро дітей і троє онуків. Як часто спілкуєтеся? Яких принципів дотримувалися у вихованні дітей?
– З усіма дітьми спілкуюся активно й постійно. З меншими – так узагалі щодня. Намагаюся допомагати, чим можу. Але вони самостійні, то й не дуже ту допомогу приймають.
А щодо принципів, то завжди говорив, щоб не боялися самореалізовуватися. Хочуть танцювати – нехай танцюють, навчатися – вперед. Що від мене потрібно, допоможу.
– Про що мрієте?
– Про дуже тривіальні речі – хотів би побачити далекі краї: високі замки, прозорі моря. Шкода Криму, де збереглися пам’ятки-симбіози кількох культур. Захоплювала Іспанія з її конкістою. Цікавлять Китай та Японія. На жаль, за кордоном доводилося бувати лише в складі миротворчих місій на Кавказі та Закавказзі. Тож мрію про подорожі. А от спокою не бажаю, не той характер.
– Як розслабляєтеся, відпочиваєте після важко дня, тижня?
– Люблю походити, сам собі щось подумати. Не боюся лишатися один, мені з собою дуже комфортно, хоча за натурою я людина суспільна. Але коли один, думки сповільнюються, упорядковуються. От від Вас зараз поїду на дачу, візьму мотокосу й почну косити. Оце й буде моє розслаблення: спина й ноги болітимуть, а в голові не буде нічого, крім трави.
– Чи вмієте і любите готувати? Є якась улюблена страва?
– Люблю готувати. Повільно, з насолодою отримую задоволення, коли приготоване швидко з’їдають. Певне, найчастіше готую бограч і юшку, можу запекти-засмажити м\’ясо або рибу – це залежить від настрою.
Готую не лише на свята, часто на кухні й у будні. Повертаюся додому, і якщо дружина чимось заклопотана або її немає вдома, то можу приготувати вечерю. Для мене це не обов’язок, навпаки, навіть своєрідний спосіб розслабитися.
Не розумію чоловіків, які навіть яєчні собі не підсмажать. У сучасному світі все зневілювалося, ролі й професії змішуються. Немає чоловічої роботи й жіночої.
– Що в житті стало для Вас найбільшим випробуванням?
– Напевно, усвідомлення того, що жити треба не так, як хтось сказав, а так, як хочеш. Іноді говорю дітям, дружині, що ось так треба робити, а так не варто. А тоді ловлю себе на думці: «А хто сказав, що так треба?» От хто нас заганяє в якісь стандарти?
Жити треба, як підказує душа, Бог. Але так важко вийти за визначені рамки, адже тут і родинне виховання, і «совєтская» система… Це й досі моє найбільше випробування.
Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації
