Остання поїздка була довгою – 3 ночі в дорозі, 2000 км намотали дорогами війни. Красногорівка, Авдіївка, Дзержинськ, Щастя, Станиця Луганська. Бійці збройних сил України, бійці Нацгвардії, малозабезпечені сім’ї, багатодітні сім’ї – всім дісталася волонтерська допомога та частинка тепла від черкащан! Веземо, як завжди, все необхідне. Говорять, що війна закінчилась… А в той же час кожного дня хтось гине… Когось медична служба просто не довезла в госпіталь… В Авдіівці по промці стріляють, навіть, вдень… Зайцево, Дебальцево, Широкине – тут обстріли звичайна річ… незвично, коли тихо… Станиця Луганська – ночі теж стали неспокійними. Мешканці налякані новими договорами по розведенню сил. Тут тільки жити почали спокійно, обстрілів стало менше та під захистом української армії спокійніше спиться. А тут «сіра» зона! Що воно таке? «Сіра» – це нічийна? Бояться, що відразу зайдуть «сєпари», як було вже не раз! Адже для них ні домовленостей, ні правил не існує…
З Фейсбук-сторінки Оксани Циганок, керівника Центру допомоги армії.
Є і радісні новини! 6 хвиля – на ДЕМБЕЛЬ!!! Для когось це просто слова! А для когось – єдиний синок повертається додому з війни – ЖИВИМ! Батько обніме і підніме на руки своїх дітей, дружина дочекається коханого, втомившись плакати в подушку… Дембель на війні це – життя!
В Авдіївці наші бійці направили нас до місцевого волонтера, яка займається допомогою малозабезпеченим сім’ям, багатодітним сім’ям. Ми зустрілися біля багатоповерхівки, розмовляли голосно і відкрито, і я запитала, чи не боїться вона помсти інших мешканців Авдіївки, які налаштовані до нас не прихильно. Вона відповіла, що вже звикла і, що їх там стільки ж, як і по всій Україні, не більше. Відвідували людей по домівках, вони справді були дуже вдячні, на очах у них блищали сльози.
Стара Авдіївка знаходиться біля промки і, тому їхні будинки, городи нещадно побиті снарядами. Забори – як решето, люди цілими днями сиділи в погребах. На фото є сім’я пенсіонерів, дідусь вийшов на город садити картоплю – снарядом відірвало ногу, тепер бабуся сама догляда. Такі милі і привітні, розмовляють українською. Раді було всьому: крупам, картоплі, овочам, яйцям, миючим засобам, особливо знеболюючим… Бабуся така тендітна, добра, щира, нагадала мені мою бабусю, якої вже півроку нема, і я не змогла втриматись, щоб її не обняти… А дітки… Кожна мала дитина нагадувала мені про мого синочка, якого я покинула вдома, і я уявляла, що це моїй дитині дають їсти… Руки дрижали, серце стискалося до болю і я розуміла, що треба дякувати Богу, що це не так!
Особливо запам’яталась 4-річна дівчинка Аринка, якій ми дали кекси… У нас чимало було свіжого печива, але рука в мене чомусь потягнулася до кексів… І тут мама дівчинки радісно говорить: «Арінко! Ти ж так хотіла кексів! Ти ж їх так любиш і так давно просиш! Дитина щасливо посміхалась і горнулась ще більше до мами. Я не знаю, ким нас бачила дитина, але я уявляла себе, щонайменше, чарівницею! Як добре виконувати дитячі бажання і як мало для щастя дітям треба!
Були і пригоди: то нас на блокпосту наші ледь не розстріляли, бо вночі не роздивилися хто їде (але ледь не рахується!), то в 3 год. ночі в Лисичанську патрульна поліція нас зупиняє і просить бути понятими, бо за кермом нетверезого водія спіймали. Водій відмовляється проходити обстеження, агресивно веде себе разом з друзями, психологічно тисне на поліцію, ті спокійно тримаються, ми спостерігаємо мовчки за цим. Водій і його друзі в звичайному одязі, але я розумію, що це військові, і коли вони підійшли до нас і попросили, щоб ми не підписували протоколи – мене прорвало… Я розказала, хто я така, чому я не сплю ночами вже 2,5 роки, а катаюсь по АТО! Розказала в яких «передєлках» побувала за цей час і скільки всього ми доставили на фронт (від сірників, шкарпеток до машин і безпілотників), ще сказала, що мені соромно, що возила і таким як вони… І, виявилось, що ми дійсно їм возили! В Амвросіївку в 2014!!! Агресія у них спала, вони соромливо опустили очі, вибачились перед нами і поліцейськими! У водія народився син і вони відмітили… А я зробила висновок: якщо люди захочуть порузумітися – вони це зроблять, були б вони тільки людьми!
В крайній точці нашого маршруту нова крута нацгвардія, тренована НАТОвськими інструкторами і одягнена за їх зразком, зустріла нас на блокпосту суровою дисципліною. Ну яка дисципліна, коли ми 2 доби добирались по колдобинах, а все більше по полю-по полю і тут побачили рідних черкащан, звичайно, ми обнялись – і в цю мить проїзджає на крутій бронемашині їхній майор… Бійцям повний кабздець, нас затримати, забрати документи, поки не вияснять хто ми і що… І хоч вони пояснювали хто ми, розказали чим займаємось, ручалися за нас. Майор дав наказ нас затримати! Ну не любить він волонтерів! Добре це, чи погано, замість того, щоб нас затримати – напоїли чаєм, з тортиком, яким ми їм привезли. А от нам прийшлось дзвонити командирам нацгвардії, яким ми помагали з перших днів війни, і ті вже дзвонили командуванню в Київ і ручалися за нас. Добре, що є друзі на війні!
Ще одна пригода спіткала нас у Старобільську, на останньому АТОшному блокпосту (хоча АТОшним він був колись, зараз до передка не менше 100 км. При перевірці машини бійці (а то були міліціонери місцеві) побачили у нас відстріляні тубуси, ну каркаси від мінометів, які ми везли для черкаського музею. До цього нас перевіряло з півсотні блокпостів і все було добре, бо це вже безпечні сувеніри. Але не тут! «Ви везете заборонені речі, ви злочинці!» Забрали у нас усі (!) документи і викликали опергрупу. Я нічого не розуміла… 3 роки возили, а тут злочинці, ми говорили, що ми волонтери, що це дозволено, показували фото – без толку. Навпаки, майор (після цього мій напарник, класний хлопець, Золотаренко Сергій, говорив, що у нас сьогодні – день майорів) розпалився: «Як 3 роки возили??? І взагалі, я розкажу як треба поводитись на блокпостах: по телефону не розмовляти… і понєслось… Дзвоню знайомому командиру за порадою, він заспокоює, застерігає, що нам можуть підкинути щось заборонене, щоб були уважні. «А взагалі, якщо опергрупа нормальна, то просто поржуть…» Опергрупа виявилась нормальною! Перевірили машину, документи.
– Ви говорили майору, що ви волонтери?
– Да! І посвідчення показували!
-От, дебіл! Вибачайте за затримку! Щасливої дороги!
А майора вже і слід простив… Як добре, коли поліція на стражі закона і простих громадян!
Втома давалася взнаки, третя ніч за кермом, за 3 доби всього 2 години спали, але втоми не було, навпаки, було переконання, що все, що ми робимо, комусь приємне, комусь потрібне, для когось важливе! А отже, продовжуємо далі! Наступна поїздка до малозабезпечених дітей Авдіївки!
