Про перфекціонізм, що заважає жити

Ті, кому знайомо не лише поняття перфекціонізм, а й те, як він згубно впливає на життя, зрозуміють у чому посил цього блогу. Я збиралася написати про те, як бажання бути у всьому найкращим і зацикленість на своїх невдачах псують життя. Збиралась не раз і не два. Але весь час відкидала ідею, вважаючи, що напишу недостатньо добре.

Можливо для цього і відмінили оцінки в молодших класах зараз. Щоб дітей не порівнювали один з одним. Бо хтось – сильніший в математиці, хтось – бездоганно пише твори, але ніяк не може запам’ятати, що спочатку виконується дія на множення і ділення, а потім на додавання і віднімання (якраз на цьому я й «посипалася» нещодавно в квест-кімнаті), а хтось – насилу переходив з класу в клас, але перша вчителька назавжди запам’ятала його за добре серце. А вчителі старших класів – за винахідливість і кмітливість, яка виражалася у двох щоденниках, умінні радувати батьків «5»-ками (вони перебували у блаженному невіданні про запровадження 12-бальної системи), а старшого брата – відмінним табелем, заповненим дбайливою рукою однокласниці.

Пам’ятаю, як перед кожною контрольною я по-білому заздрила «трієчникам». Вони могли написати на будь-яку оцінку в діапазоні від «задовільно» до «відмінно». І мати три результати – «нормально», «добре» чи «дуже добре». У мене міг бути або нормальний «відмінний» результат, або – провал. Це все, що нижче. Коли ставиш перед собою дуже високі планки, то перемоги перестають радувати. Вони стають нормою. А от будь-яка, навіть найменша невдача, перетворюється на безсумнівну трагедію. В одній із казок Андерсена хворий головний герой лежить у ліжку і його обступають привиди усіх його поганих вчинків. Я теж (та й думаю не лише я) у власній голові у складні моменти з мазохістським задоволенням відтворювала усі свої невдачі. Це, як зараз модно говорити, щоб остаточно «пробити дно». Знаєте, коли тобі погано, а ти вмикаєш якусь сумно-жалісливу пісню. Щоб було ще гірше.
Штука полягає в тому, що замість того, щоб любити себе безумовною любов’ю і приймати будь-який результат своєї діяльності (при цьому роблячи поправку на те, що ще й не все від нас залежить), у такі моменти намагаємося «загнобити» себе ще більше. А якщо сам себе не підтримаєш, то ясна річ…

Намагаючись «заслужити» умовну любов спочатку за хороші оцінки в школі, потім в університеті, потім престижну роботу і хорошу оплату (не завжди при цьому пам’ятаючи, що робота має приносити і задоволення від її виконання і при спілкуванні із замовниками, і при взаємодії з колективом) – у цій безкінечній гонитві губиш себе, забуваючи про дитячі мрії і плани. І про те, що почуття обов’язку, провини і образи – це погані помічники. Особливо, якщо вони змушують робити те, що не хочеться, але повинна робити справжня/хороша/успішна дочка/дружина/журналістка.
Бажання робити добре або не робити ніяк змушує раз узявшись, тягнути віз, якщо навіть ситуація уже встигла змінитися 100 разів. Є така притча про чоловіка, який під час дощу йшов по вулиці і побачив, що горить будинок. За відкритими дверима стояв господар, ризикуючи загинути у вогні.

– Чому ти не виходиш, ти ж згориш! – вигукнув подорожній.
– Мама з дитинства говорила мені, що якщо я буду виходити на вулицю в дощ, то отримаю запалення легень, − відповів господар будинку.
Старі, стереотипні установки про те, «що таке добре, а що таке погано», яка поведінка достойна, а яка ні, що порядно, а що не відповідає етиці часом зв’язують по руках і ногах і не дають жити так як хочеться і мріється. Бо на білій сорочці плями видніші, як колись повчав мене мій історик, щоб я не зазналася після призового місця на обласній олімпіаді.
У мене є одногрупниця – Лєна Максімова. Людина, внутрішньою свободою якої я захоплююсь. Вона робить те, що взбреде в голову, міняючи роботи, професії, країни. І ніколи не приходить їй на думку, що хтось буде її засуджувати за непостійність чи авантюрність, роботу «не за дипломом», підозрілість для роботодавців (якщо ти довго не працюєш на одному місці, значить ти людина непостійна, конфліктна, поганий спеціаліст і взагалі не треба тебе брати. Ага, треба прийти з дипломом на перше місце роботи і працювати там за «мінімалку» до пенсії) чи відсутність дітей і сім ї у віці, що стрімко (о ужас!) наближається до 30. Її фото з Китаю, Грузії, Туреччини кожен раз ніби ставлять мені німий докір «а тобі слабо?» Але у мене купа зобов’язань: один проект, другий, третій. Та й вік уже того. Остепенитися б треба.

Дивовижно, як перфекціонізм заважає навіть у найдрібніших дрібницях. Навіть під час відпочинку. Я з дитинства боюся висоти. Тому перед різноманітними стрибками у воду (хоч воду і обожнюю і добре плаваю) відчуваю справжній мандраж і намагаюсь усіляко їх уникати. А от нещодавно в бані через стрибок у доволі широкий і глибокий басейн, по вінця наповнений водою, у мене сталася справжня панічна атака. Незважаючи на підбадьорливі слова і жарти Жені кожен раз на краю басейна у мене починали дрижати ноги, підгинатися коліна і перехоплювало подих. Я сама не розуміла, для чого це мені, адже можна було спокійно спуститися і по «драбинці». Але оце «а я не можу» в їлося настільки, що я готова була поїхати з бані, щоб плакати в подушку від сорому. Врешті-решт мені з горем пополам вдалося зісковзнути з бортика, відштовхнувшись ногами і страх моментально пройшов. І потім я так «розстрибалася», що паморочитися в голові почало уже від кількості «випитої» води з хлором. Навіщо і тут мені треба було показувати, що «я все сумею, все смогу» я не розумію й досі.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x