Варто дізнатися правду про Сергія Пальоху та його партизанів

Пальоха Сергій Наумович (1902-1984) – один із керівників радянського партизанського руху на Черкащині. Після значних втрат у перших боях з німцями (розгрому 2-го партизанського полку НКВС) для черкаських партизанів склалися досить несприятливі обставини. З метою підвищення боєздатності, всі загони були об’єднані в один батальйон, який знаходився в районі Ірдинських боліт. Комісаром цього батальйону став перший секретар райкому партії С.Н. Пальоха. Згодом партизани почали активні дії проти німців, враховуючи при цьому помилки і невдачі своїх попередників. Неподалік від Черкас вони розгромили раптовим ударом велику колону німців, що рухалася до міста. Вони пускали під укіс поїзди, руйнували мости, пошкоджували лінії зв’язку. Було знищено до тисячі гітлерівців і понад 500 поліцаїв, виведено з ладу 3 радіовузли. Підпільний рух і партизанські дії тривали упродовж всього періоду німецької окупації.
Цитата з 10 травня 2012 року: «69 років тому в партизанському загоні Григорія Іващенка, який базувався в Геронимівському лісі, взяли шлюб двоє молодих людей(…). Розписав їх іменем радянської влади легендарний комісар, секретар Черкаського підпільного райкому партії Сергій Пальоха».

Важко повірити, що й досі пишуть таке про С. Пальоху. Варто почитати бодай в уривках статтю Сергія Гречухи «Шокуюча правда про партизанський рух на Черкащині».

Одним із перших партизанських загонів у Мошногір’ї був офіційно залишений радянською владою на окупованій території загін братів Савченків – вихідців із Мошен. Очолив його Феодосій Савченко, замісником командира був Бабак Микола, а комісаром у них тоді був колишній перший секретар Черкаського райкому партії Сергій Наумович Пальоха.
Повоєнна ідеологічна машина «розкрутила»дії братів Савченків, як якесь героїчне шоу, у якому розповіді про героїчні вчинки братів Савченків, на жаль, є надуманими та носять в собі багато елементів перебільшень та неправди. Будь-яких значимих військових операцій той досить малочисельний загін не проводив. Попри всі героїчні оди цим партизанам, старі люди розповідають і протилежне. Так, був такий загін в лісі, але його дії незрозумілі, і в них немає ніякої логіки. До своїх лав вони не брали нікого, та і самі не об’єднувались з іншими загонами. То що ж було насправді?

Так, загін дійсно нападав на невеличкі групи ворога, проводив агітаційну роботу серед людей, його постійно переслідували карателі, тому мав він втрати і вони були немалі. Загін втрачав людей у бою, багато було там і дезертирів. Першим із братів загинув Григорій Савченко 23 листопада 1941 року. Поховали його на Вдовиному хуторі в Чигиринському районі. Від загону тоді залишилося не більше 10 бійців, хоча із записів командира випливає, що їх взагалі було не більше 33 чоловік. Щось у цих записах не відповідає дійсності, бо С.Пальоха стверджує, що у початку війни були сформовані цілих 7 батальйонів полку НКВС. Після облав фашистів з тієї сили у вересні 1941 року залишилося лише кілька груп. Останній бій полку НКВС відбувся за Ірдинем. Німці застосували танки та артилерію, повністю знищивши залишки полку, з якого 44 чоловіки потрапили в полон. Але ще залишалися окремі підрозділи, з яких пізніше був сформований Черкаський батальйон з 4 ротами, якими і командував Ф.Савченко, а Пальоха був у нього комісаром. Що ж виходить? Або щось таки не відповідає дійсності, або страшний розгром фашистами партизанського руху на Черкащині у 1941 році ретельно замовчувався на протязі багатьох років. Бо в записах Савченка згадуються лише 14 бійців, та ще декілька людей, що були у підпіллі та в поліції. На кожного з них є особиста його характеристика. Та особливо неприязно та часто відгукується у своїх записах Феодосій Савченко про свого комісара Пальоху, називаючи його симулянтом, що розкис та проситься у тепле місце, дивуючись, як могли такому чоловікові доручити пост першого секретаря райкому партії у Черкасах?
Потім дуже загадково загинув і сам командир Феодосій Савченко, потрапивши в засідку біля нових землянок 5 травня 1942 року. Зовсім неждано із свідчень самого Пальохи виникає епізод, що стверджує загибель Ф.Савченка. Група у складі Пальохи, Мацкевича та Ф.Савченка пішла на завдання у 135-ий квартал мошногірського лісу. Запідозрили щось недобре. Савченко пішов уперед, а Мацкевич з Пальохою залишилися. Коротка перестрілка не вимусила партизанів іти на допомогу. Вони, навіть не розвідавши обстановку, покинули напризволяще свого командира та пішли у Руську Поляну. Вірогідно, що результат тієї стрільби ними заздалегідь був очікуваним…
В кінці року, а точніше 12 листопада, загинув останній із братів – Іван Савченко, який разом із залишком загону, яким на той час командував Григорій Хижняк, був у партизанській криївці – курені в урочищі Будиському. С.Пальохи із його наближеними людьми там не було, бо він покинув загін. Де був Пальоха увесь цей час – невідомо.

Після загибелі Феодосія та Григорія Савченків загін, що залишився, ще добре “партизанив”, доки ще була горілка з сільпо, а коли тих запасів не стало, то вони перебралися поближче до Будища. Там зробили партизани курінь. В той курінь і носив їм “пальне” з Будищ племінник Івана Савченка – Замедянський Андрій Борисович. Через нього товари із магазинів сільпо в селах міняли на самогон. Саме він видав поліцаям місце того куреня, а ті викликали німецьку зондеркоманду. Німці підійшли до куреня близько, бо там не було навіть звичайного сторожового поста. Опору не було ніякого: по черзі, поіменно, за викликом та, виходили люди з куреня, тут їх і розстрілювали.
Так загинули Іван Савченко, Олександр Смаглій, Григорій Хижняк, Олександр Найда. Потім німці “прочесали” частину лісу, тоді був поранений житель Мошен Бабич Іван Йосипович, але йому вдалося вижити… Такою була трагедія остаточної загибелі загону братів Савченків.
С.Пальоха із залишками бійців видав наказ про розпуск загону, до якого у мошнівських людей виникло стійке та неоднозначне ставлення, їм люди більше вже не допомагали, а іноді навіть видавали німцям та поліцаям місця їхньої дислокації та закладені бази. Відомі навіть прізвища тих людей.
Нині, вже старі люди, відкрито проклинаючи Савченків, розповідають про них страшні речі…
Перебуваючи на значних постах у радянській владі, Савченки внесли немалий “вклад” у жорстокі часи репресій невинних людей. Життя того партизанського загону через минуле його очільників було приреченим. Люди повідомляли у поліцію про кожен їхній крок, про місця їхніх зупинок, закладених баз та інше. Полковник Кокін та партизан Ілля Гречуха відверто висловлювалися за повне відокремлення від загону Савченків, за що спочатку були виключені Ф.Савченком з партії, а пізніше, у 1944 році, розстріляні.
Після загибелі загону Савченків партизанський рух у Мошногір’ї в 1943 році набув зовсім іншого змісту. Разом із позитивним напівосілим життям у лісі сформувалися і його негативні тенденції. За свідченнями Білецького Л.М., Білецького І.Л., Попудрібка В.Н. та інших партизан, активних дій з’єднання Пальохи влітку 1942 року майже не проводило. Натомість у землянках гнали самогон, пиячили та вчиняли грабунки селян з допомогою місцевої поліції. На той час загальна чисельність людей, що перебували у лісі сягнула за три сотні. Деякі приписували себе до об’єднання Пальохи, але сам командир за них навіть і не чув. Свідки характеризують загони Пальохи як такі, що морально розклалися… Це офіційні записи і з протоколів записів допиту С.Пальохи. Та існує ще багато розповідей односельчан про неподобства, що тоді творилися у лісі. На жаль, вони ніде не записані офіційно, бо прості люди тоді боялися свідчити в НКВС.
У селі старі люди неодноразово розповідали про те, як боялися мошнівські молодиці бути згвалтованими мошногірськими партизанами, а тому трималися подалі від лісу. Були такі трагедії, але вони просто замовчувалися.

Цікава біографія самого Сергія Пальохи, у ній більше загадок аніж правди. Як свідчать записи щоденника Ф.Савченка, він не мав належної освіти, але це не завадило йому якимось чином посісти пост першого секретаря Черкаського райкому ВКПб, мати ордени та нагороди. Та ознайомившись із подальшою його долею стає зрозумілим його талант передбачувати майбутнє та дуже гостро розвинений інстинкт самовиживання. Забігаючи далеко наперед слід зауважити, що йому вдалося наперекір двом арештам поліції та гестапо вийти на свободу та вижити, незважаючи на непокору радянським військам та убивчі свідчення простих партизанів виплутатися із лабет повоєнного НКВС, отримати статус героя та на вершині слави дожити до старості. Як відомо він довго був на керівних посадах, зокрема – директором Черкаського пивзаводу та помер у 1982 році.
Об’єднання партизан із залишками десанту, що був скинутий восени 1943 року на Мошни, не було мирним. С. Пальоху було заарештовано та за законами військового часу поставлено під дуба на розстріл. На щастя, зваживши на істеричні та слізні благання Пальохи, все ж послали запит в УШПР.
Звідти прийшла відповідь і розстріл було відмінено, Пальоху у мокрих штанях відвели від дуба, а натомість за наказом зверху у загоні Прокіна розстріляли партизанів Кокіна та Гречуху. Про цей випадок розповідали безпосередні очевидці, причому в різний час і в різних населених пунктах.

Отак Пальоха позбувся небажаних свідків злочинів та некомпетентності, бо розстріляні забагато знали…
Гортаючи сторінки протоколів допитів Пальохи знаходиш стільки несумісних речей та дуже перекручених фактів, що іноді виникає думка про те, ніби вони були спеціально сфабриковані в НКВС, щоб прикрити страшні речі, які відбувалися в партизанських загонах (і не тільки Пальохи).
Зради, грабіж населення, невмотивовані вбивства, насильство над жінками, крисятництво командування та п’янство, робота на дві сторони – цей список можна продовжувати дуже довго. Частина того списку підтверджується теж “відкоректованими” записами щоденника Ф.Савченка, частина свідченнями самого Пальохи. То хіба кому була потрібна правда?

Володимир Гінда, історик:
«Нехлюйство та угодництво партійному режимові в ті надзвичайно важкі роки коштували не одного життя справжніх партизан, а не видуманих УШПР з’єднань, на які списувалися як матеріальні цінності, так і промахи у партизанській роботі. Саме для того і були потрібні в тій «конторі» видумані звіти Сергія Наумовича Пальохи та йому подібних «героїв» чи подвійних агентів, що працювали на дві сторони. Вони залишилися непокараними тому, що покаравши їх Тимофій Строкач, без сумніву, поставив би під удар системи власну персону. А тоді, за протидію отаким корупційним ділам з благословення Строкача, Пальохою у Мошногірському лісі були розстріляні комісар Кокін та партизан Гречуха. За те, що посміли нагадати командирові, що за пропите державне майно із сільпо він ще буде відповідати… Така принциповість коштувала їм життя».

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x