Новина із категорії: Володимир Чос, RSS

Роздрукувати        Друкована версія
Забитим мечем стало ліпше, ніж повбиваним голодом, що гинуть проколені, за браком плодів польових…
(Плач Єремії 4:9)
Руки жінок милосердних варили своїх діточок, які стали поживою їм під час руйнування дочки мого люду…
(Плач Єремії 4:10)

Відколи у результаті Жовтневого перевороту 1917 року над однією шостою частиною земної кулі запанував комуністичний режим, очі простого народу не просихали від сліз. Особливо пильно червонозоряний погляд слідкував за Україною, за її квітучими землями, совісними і працьовитими людьми, над якими й заходилися проводили найлютіші експерименти.
Ідеологія злочину
Після того, як відкотилися революційні грабунки та експропріації громадянської війни, люди сподівалися лише на одне – ну може хоч тепер, нарешті, дадуть якийсь спокій! Але ні. Інструкції вождя Ульянова-Леніна чітко говорили, «Именно после свержения буржуазии классовая борьба принимает самые резкие формы» (Зібрання творів, т.38, с.351). «Уничтожение классов, – дело долгой, трудной и упорной классовой борьбы, которая после свержения власти капитала, после разрушения буржуазного государства, после установления диктатуры пролетариата не исчезает, а только меняет формы, становясь во многих отношениях ещё ожесточёнее» (т.38, с.386 – 387). «Диктатура пролетариата означает не прекращение классовой борьбы, а продолжение её в новой форме и новыми орудиями» (т.44, с.10)… І тим «новим орудієм» стала доти небачена у світі колективізація.

«Хата боком, клуня боком,
Ще й кобила з одним оком,
А на хаті один куль,
І то кажуть, що куркуль»,
– говорили люди між собою пошепки. Так, пошепки, бо шпигуни та стукачі нашорошували свої волохаті вуха, аби не пропустити жодного слова невдоволення та донести про те «кому слід».

Червона мітла
У той час вище радянське керівництво надумало здивувати світ – довести, що соціалістична форма господарювання найпрогресивніша. Але вождям і на думку не спадало, щоб створити людям кращі умови праці, збільшити оплату за труд. Натомість, ніби з дірявого мішка, посипалися постанови, накази, щоб чим побільше хліба відправлялося за кордон! Нехай, мовляв, буржуї дивуються, які ми багаті! Та де ж такий достаток узяти? А дуже просто. Повитрушували усе з колгоспних комор, як податок, майже все забрали у людей з городів. Проте і цього було мало! Тоді взялися активісти нишпорити по хатах і відбирати у нещасних селян останнє – жменю квасолі, вузлик проса… Награбоване безкінечними ешелонами текло за кордон. На кожному мішку стояв хвацький напис: «Излишки УССР».
Такого ще не бачив світ. Люди від зорі до зорі працювали, але не могли скористатися плодами рук своїх. Блукали зголоднілі та змарнілі по стерні, вишукуючи, чи не згубився там якийсь колосочок… Але щоб людина і ту крихту не змогла вкинути до рота, 7 серпня 1932 року Сталін видав закон, прозваний в народі «законом про п’ять колосків». За ним, голодних дітей, яких ловили за збиранням колосочків засуджували до десяти років ув’язнення, дорослих могли й розстріляти. «Ой за тії колоски відбула я Соловки» – говорилося в народній приказці тих часів.
Кремль запрошував репортерів з Європи та Америки, щоб показати їм парадний фасад соціалізму, аби ввести в оману світове співтовариство. Потрібні були нові Джон Ріди, які б писали пропаганду зразка «10 днів, що потрясли світ». Але англієць Гарет Джоунс (1905-1935) був журналістом іншого типу. Для нього справою честі було донести до читачів правду, якою б гіркою вона не була. Він знехтував заборони і нелегально відправився у подорож Україною. Він побачив жахливу реальність, справжній геноцид українського народу. Він писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хлібу. Ми помираємо!» Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні – «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду». Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року зробив відомий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «Нью-Йорк Пост» та «Манчестер Гардіан». Це було першим гучним свідченням про Голодомор!
Гарет Джоунс викривав: «Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Кулею селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилося зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей. Іноземний експерт з Казахстану сказав мені, що близько 5 000 000 з 11 000 000 тамтешніх жителів померли від голоду. Окрім диктатора Йосипа Сталіна, голодаючі ненавидять Джорджа Бернарда Шоу за його оповідання про вдосталь їжі, яку вони начебто мають, але їжі нема, і селяни надто слабкі для роботи в полі».

Нерівна боротьба
Серед населення зростало невдоволення. «Нема хліба, нема моні – заплескали у долоні» – говорили один одному. Але що міг вдіяти такий наївний «протест» проти пекельної червоної мітли? Чинити реальний опір було доволі складно, бо вияв непокори душили відразу. Та й не могли люди боротися – хто міг чинити збройний опір, тих винищили ще в роки так званої громадянської війни – а насправді більшовицької інтервенції. Тож «протестом» могли бути хіба лише пісні, частівки, анекдоти. Але завжди крадькома, бо і стіни мали вуха. Непокора зводилася лише до тихцем переказаного анекдоту.
В інформаційній довідці інструктора наркомземсправ УРСР вказувалося, що навіть на селянській конференції Шевченківської округи панували антиколгоспні настрої: «В с. Орловці Городищенського р-ну на моє запитання, як пройшли вибори на позапартійну конференцію, то селяни – колективісти і бідняки в один голос заявили, що більша половина села не знала про вибори. По-друге – одного вибрали підкуркульника, що зірвав колективізацію і весь час веде підривну роботу. На селі організував групу антиколгоспників, сам він заможний середняк – вибрали його по заяві активістів для того, щоб на конференції його обробили». На самій конференції виступи агітаторів тонули у невдоволених вигуках селян. Сипалися записки: «Киньте нас агітувать, цим не візьмете, давайте краще поговоримо про мануфактуру», «Бросайте привітання й розговори про соціалізм, давайте поговоримо, як би повернути засланих», «Нам колективізація й соціалізм не нужні, бо все це довело нас, що ми голі, босі і годуємо воші», «Колгоспи, це не воля селян, а нове ярмо, давайте обговорювати, як його позбутися».
Тому Голодомором комуністичний режим помстився українцям за повстанський рух та небажання вступати до колгоспів. На завжди благодатній Україні почався голод. Найстрашніше, найнещадніше лихо, яке коли-небудь спіткало український народ. Голод навіть гірший від війни, адже ще біблійний пророк Єремія говорив, що померлі від меча щасливіші за тих, що помирають від голоду.
Голодних, знесилених людей гнали на роботу в колгосп. Часто людина падала, зуби були зціплені передсмертною судомою. Тоді хтось із дужчих чоловіків розчіплював ножем зуби і в рот вливали трохи молока (його цінили, як ліки). Тоді людина опритомнювала. Багато хто жив і після війни. За свідченням тодішнього старшого виконавця Петропавлівської сільської ради Городищенського району Демида Яковича Степанця, від голоду померли близько 1300 жителів. У селі Зелена Діброва (Городищенський район) від голоду вимерло 75% населення. З 2918 осіб вижили лише 724. Із наявних 540 дворів життя блиніло лише у 285, та й то неповними сім’ями. Зелена Діброва і досі залишається одним із найменш заселених сіл району.
І над усім цим лихом істерично-бадьоро виспівував-волав репродуктор, отой безвідмовний одурманювач: «Таваріщь Ворошілов, наш красний офіцер, сумєєм кровь проліть за есесер!» А ще до самої півночі патякав, як партія не спить та дбає про народ.
Але в людей була своя правда. Виявом народного протесту можна вважати народний фольклор 1932-1933 років. Люди говорили: «Ні корови, ні свині – тільки Ленін на стіні», «Бог карає холодом, а Сталін нищить голодом», «Нема хліба, нема сала, бо радвлада все забрала», «Кремлівська звізда забрала й квіточку з гнізда», «Ти хоч плач, хоч ридай, а заяву в соз подай» «Буксир хліб весь забирає: хай люд з голоду вмирає», «У колгоспі добре жить: один робить – десять спить», «Серп і молот принесли голод», «Лободи накришила, соломи натовкла і плецики спекла – от їжа отака»…
У цих примовках відображена народна правда про Голодомор. Поетичний і прозовий фольклор несе в собі величезний матеріал для вивчання людської душі, психології людини в жахливих умовах її існування. Зразки народної творчості розкривають силу духу українського народу в його намаганні знайти духовну опору в минулому, в його традиціях, врятувати свій внутрішній світ від морального падіння, знайти в собі нові сили. Цю інформацію передавали з «уст у вуста».
За правдиве слово, як за вияв непокори, – кумуністична влада дуже жорстоко карала. За необачно розказаний анекдот або примовку судили, як за антирадянську агітацію і пропаганду. Покарання було дуже жорстоке – розстріл, або десять років без права на листування – що теж означало смерть. Карали і за слово, і за колосок.
Посівну кампанію 1933 року доводилося проводити з дуже великими труднощами. У багатьох селян від голоду були пухлі ноги. Кожен день доводилося піднімати коней, які без кормів не мали сили. Кому пощастило пережити голодомор, на все життя зберегли звичку робити запаси на чорний день.

Подвиг сількора
Але коли не можеш писати правди, то хоч не поширюй брехні! Проте у ті часи необхідно проявити велику мужність, щоб заявити про таку позицію. В Черкаському обласному державному архіві зберігається унікальний документ. Це лист сількора Гельмязівської районної газети «Колгоспне село» (Звенигородський район). На жаль, прізвище його невідоме – напевно було вказане на конверті. Відповідаючи редакції чому він не подає нових дописів, повідомляв: «Я колгоспник, працюю на полі, збираю хліб, роблю благо життя для когось, а сам не їм хліба… Оця каторжна праця колгоспника, мізерний угроблювальний пайок за цю працю, а особливо коли на власній шкурі це переносиш, відбиває усяку охоту писати про хлібоздачу, збирання, молотьбу, коли бачиш, що люди працюють, як воли, а над ними знущаються… Робити хліб та не їсти його – це гальмо, гальмо, яке затримує не тільки збирання й молотьбу, а хлібоздачу. Друга причина, коли весною в нашому селі загинуло біля тисячі душ голодною смертю, бути свідком такої несправедливості до мас селянства, як колгоспного, так і не колгоспного, коли я особисто чуть не зробився жертвою голоду, працюючи в колгоспі. Така шана колгоспних мас відбиває всяку охоту писати про щоб то не було, бо коли почуваєш себе так, що сьогодні працюєш і виробляєш блага життя, а через місяць, коли скінчиш роботу треба буде умирать від голоду, то тут не до писання. Такий настрій серед маси колгоспників…» Цей лист датований 27 серпня 1933 року.

Злочин без строку давності
У повоєнні роки ті, хто вцілів наперекір усім лихоліттям, переповідали жахливу правду штучно влаштованого голодомору дітям та онукам. Але завжди крадькома, бо і стіни мали вуха. Так що вся людська непокора зводилася лише до тихцем переказаного анекдоту чи до гнівної промови за чаркою гіркої…
Головним опором під час Голодомору 1932-33 років було бажання вижити. Вистояти наперекір усьому! Пронести через десятиліття зумисного замовчування свідчення про велике горе України, теж було виявом національної боротьби.
Минають дні, роки, десятиліття. Спливає час і, ніби за водою, зникають згадки про минуле. Та не минає, не вщухає біль про ту страшну трагедію голодомору. Болить душа, ятриться, ніби незагоєна рана від спомину про те найбільше всенародне лихо, що так безжально лютою косою під корінь знищило мільйони неповинних. З тих пір минуло 83 роки. Та дзвін пам’яті лунатиме допоки ми лишатимемось людьми.

Володимир Чос

Теги: черкаси, черкаська область, Голодомор, Городищина, спогади

Черкаські обранці порівняли політичне життя міста із кінострічками та серіалами. Свої мистецькі враженння переповіли журналістам телеканалу ВІККА.
Комедію «Гамлет і Джульєтта» представили у Майстерні Акутальної Творчості цими вихідними. Актори, окрім того, що змушують глядача сміятися,
< >
Черкаси – місто книжне ...
Василь Теремко, RSS