Як виховати синів справжніми чоловіками, про життя у США та бутерброди з чорним хлібом і салом, притулок для тварин і театральну собаку Джессі, блакитну сукню й велику сцену, вінчання після 18-ти років разом… Про своє життя розповідає директор Черкаського академічного театру ляльок Любов Величко.
– Любов Григорівно, розкажіть, чому обрали такий фах і де навчалися?
– Пам’ятаю, коли була маленькою, в нас було старе радіо з навушниками. Щоб не галасувала, батьки вдягали навушники, й поки грала музика та лунали пісні, я сиділа нищечком. Щойно ж чула голос диктора, знімала навушники, «бо вже балякає», і бігла гратися. І десь, певно, з тих пір і з’явилося бажання бути на сцені. Тому завжди всім дорослим розповідала, що буду артисткою. Зрештою, так і сталося: своє життя пов’язала з культурою і мистецтвом.
Спершу навчалася в Канівському училищі культури на хормейстерському відділі. Потім вступила до інституту культури імені Корнійчука в Києві.
– За що любите свою роботу?
– Вона неповторна, кожен день приносить щось нове, завдяки своїй професії можу дарувати радість і дорослим, і дітям. У цій роботі постійно треба вигадувати щось, розвиватися, рухатися вперед. А ще, коли закінчується захід, відчуваю пустоту й наповненість одночасно, легкість і неймовірне задоволення. Це надихає…
– У Вас чудова сім’я, троє дітей. Розкажіть, з чого все починалося. Як познайомилися зі своїм чоловіком?
– Зараз я перебуваю в другому шлюбі. З першим чоловіком побудувати щасливі стосунки не вдалося, проте в нас народився чудовий син – Олександр. А з теперішнім чоловіком, Василем Васильовичем Марштупою, знали одне одного задовго до того, як побралися. Зрештою, працюємо в одній сфері…
Якось під час концерту почула приємний, заспокійливий голос. Після заходу підійшла до ведучого й подякувала за роботу. Так і відбулося наше знайомство. А потім на моє запрошення Василь прийшов працювати в Обласний центр народної творчості, який я очолювала. Знала, що в нього хворіла дружина, тож підтримували нашим колективом. Та одного ранку Василь зателефонував і повідомив: дружина померла. Він лишився один із двома дітьми: Юлі тоді було 18 років, Ярославу – 12.
…Спілкувалися як друзі, та згодом помітила його погляд. Так дивляться на жінку, а не на колегу чи друга. Коли ж почула пропозицію стати його дружиною, погодилася. Звісно, хвилювалася, чи зможу порозумітися з донькою й сином. Дітям теж було непросто: Ярослав спершу приглядався до мене, знайомився… А одного вечора (я саме мила посуд) він підійшов, обійняв і поклав мені голову на плече. Тоді збагнула: дитина мене прийняла.
– Скільки Ви разом із Василем Васильовичем?
– Ось у листопаді минуло 18 років, відсвяткували вінчанням у Свято-Успенському соборі в Золотоноші. Цей храм обрали не дарма: якось без настрою поверталася з відрядження. Попросила водія зупинитися біля церкви, зайшла до середини й пробула там, може, з годину. У машину сідала з легкою душею… Тож, коли постало питання обрати храм для вінчання, одразу вирішили, що це буде в Золотоноші.
– Кілька років Ви жили й працювали в США. Як склалося, що доля закинула так далеко?
– Після школи Юля вступила до Київського університету культури, мала навчатися на режисера телебачення й кіно. Тоді за рік навчання треба було платити 500 доларів. Звісно, таких грошей не мали, тож, аби дитину не відрахували, вирішили поїхати в США. Там вдавалося поєднували роботу й творчість. Пробули за кордоном три роки, три місяці й три дні. На такий символізм спершу ніхто не звернув увагу, а тоді порахували й були дуже здивовані.
– Не було бажання лишитися там назавжди?
– Ні. Кажуть, де народився, там і згодився. Ніде не будеш таким щасливим, як у своїй країні. Тягнуло додому страшенно. Коли прилетіли в Україну, діти, забираючи нас із Борисполя, ще в машині нагодували канапками з чорного хліба, сала й огірочків. Як же цього не вистачало в Штатах! Тиждень не могла хліба наїстися.
– Діти, як і батьки, працюють у сфері культури?
– Десь так і вийшло. Ярослав свого часу також закінчив Канівське училище культури, потім навчався на режисера телебачення й кіно в університеті культури в Києві. Зараз, як і Юлія, працює на телеканалі режисером.
Саша разом зі своєю сім’єю також живуть у столиці. І він, і невістка мають свій бізнес. Усього досягли самотужки, адже ні впливових родичів, ні стартового капіталу не було.
А ми в Черкасах живемо втрьох: я, чоловік і Річард – наш пес алабай.
– Що для Вас було найважливішим у вихованні дітей?
– Хотіла, щоб діти виросли добрими, щирими, дисциплінованими, завжди готовими прийти на допомогу. А синів змалечку вчила: турбуватися про свою родину й дружину – це їхній безпосередній обов’язок. Жінка, яка отримує вдома любов, повагу, розуміння, підтримку, ніколи не покине й не зрадить. Бо куди йти, коли й так усе маєш?.. Тож син не забуває дарувати дружині квіти не тільки на день народження, а й просто для настрою. Сам може приготувати їсти, помити посуд, поприбирати. Бо я завжди йому казала, що немає жіночої роботи, вся робота в домі – спільна.
– Відчуваєте себе щасливою?
– Так. Я щаслива в професії. Зараз щаслива в сім’ї. Щаслива мама, яка має трьох чудових дітей, двох онуків. Мабуть, цього більш ніж достатньо.
– Розкажіть найяскравіший спогад із дитинства.
– Їх було так багато. Але, певно, один із найяскравіших припадає на шкільні роки. Навчалася десь у п’ятому класі чи шостому. Була учасницею хору і разом із колективом потрапила в Черкаси на обласний оглядовий концерт. Виконували пісню «Я – Земля!», яку мала заспівувати як солістка.
У ті роки дитина з простої сільської сім’ї про розкішне сценічне вбрання могла лише мріяти. Аж раптом наша піонервожата Любов Реутова принесла дивовижну сукню: блакитного кольору і неймовірного крою. То був яскравий день, адже опинилася на такій великій сцені в обласному центрі й так чудово вбрана, а в підсумку – колектив іще й отримав нагороду. Тоді остаточно переконалася, що сцена і мистецтво – моє справжнє покликання.
А ще пригадую, закінчивши вісім класів і пройшовши курси, у чотирнадцять років пішла працювати в дитячий садочок. За те отримувала тридцять вісім карбованців. Що вдієш, такі були часи. Мами тоді в селі мали чимало хатньої й городньої роботи, завжди поспішали на роботу, бувало, що й малечу приносили в брудненькій одежині. Тож я їх переодягала, а вбрання прала, щоб від мене йшли чепурненькими. Ці старання не пройшли непоміченими, й одного дня з району приїхав кореспондент і написав статтю в місцеву газету. Це було дивом.
– Крім роботи, якою живете, маєте якісь захоплення?
– Дуже люблю хатні справи. Обожнюю квіти, вдома в мене зимовий сад. Люблю землю. У теплу пору, прийшовши з роботи, перевдягаюся і йду на наш городик. Ніколи не вдягаю рукавичок, хочу спілкуватися з природою наживо. Там заспокоююся, розслабляюся, відкидаю всі клопоти й проблеми.
– Чи любите готувати? Яка страва вдається найкраще?
– Дуже люблю поратися на кухні. А найкращий у мене борщ. Сини й чоловік кажуть, що смачнішого ніде не куштували. А ще дуже люблю працювати з дріжджовим тістом. Саша, коли ріс, ні печива, ні тістечок із магазину не їв. Коли пекла, запах розходився по всьому кутку, збираючи сусідських дітей на смаколики.
– Що зазвичай робите перед сном?
– Дивлюся новини, бо маю бути в курсі всіх подій і мати власну думку про те, що відбувається в країні. Переглядаю пізнавальні документальні фільми про тварин чи інші країни, міста. А ще дякую Богові за те, що дав, а тричі – за те, що не дав.
– Якби можна було повернути час назад, щоб хотіли змінити в житті?
– Думала колись: а що було б, якби не послухала батьків і продовжила навчання, закінчила десятий клас? У школі дуже любила фізику, навіть мала приставку й виходила в ефір із позивним «Чайка». Але так тривало, поки батька не викликали до сільської ради й не сказали, щоб не засмічували ефір, бо відберуть радіолу (сміється, – авт.). Хотіла навчатися в Харкові в інституті радіоелектроніки. Як би зараз жила, коли б обрала іншу професію, а художня самодіяльність була лише для душі?.. Певно, добре, що склалося, як склалося, бо роботу свою люблю безмежно. А давню мрію повністю втілив син, який навчався на інженера-радіотехніка.
…Мала хлопця, але батькам він не припав до душі, втрутилися. Не було ще й вісімнадцяти, а віддали заміж за іншого. Й ті роки в шлюбі були для мене справжнім пеклом. Хотілося б це викреслити зі свого життя, але тоді б не мала такого сина…
Тож хай лишається все, як є. У кожного своя дорога і своє випробування. Зрештою, чи в юності, чи на старості, але кожен має пройти свій шматок лиха.
– Яку останню книгу прочитали?
– Дуже люблю фантастику. В юності перечитала всього Бєляєва, а тепер повертаюся до нього знову. Фантастика розважає і заспокоює, чудова можливість вирушити в подорож іншими світами, в інші життя, відкинувши на час турботи й проблеми.
– Про що Ви мрієте?
– Щоб закінчилася війна, щоб не вбивали…
А ще у нас у театрі живе собака Джессі – хтось підкинув під ворота, так і лишилася. Дуже любить сало й щодня вимагає смаколика. Якби мала вдосталь грошей, то побудувала б притулок для бездомних тварин, створивши для них чудові умови. Боляче дивитися на покинутих котів і собак, що бродять вулицями міста.
А ще, можливо, колись настане той час, що побудують для наших дітей прекрасний театр із зимовим садом, залом зі зручними кріслами, великою сценою. Щоб батьки могли випити чаю чи кави, поки їхні дітки на виставі, й спостерігати за ними з екранів. Щоб могли поспілкуватися в комфорті й затишку. Наш ляльковий театр – гарне приміщення, і ми за нього вдячні, але воно вже не забезпечує сучасних потреб. Тож мріється про оновлення…
Світлана Лазоренко
