Головний сержант взводу 30 окремої Новоград-Волинської Рівненської механізованої бригади Євгеній Семенов прослужив у зоні АТО 15 місяців. Він був одним із призваних до 6-ї хвилі мобілізації, звільнення бійців якої супроводжувалося численними мітингами під Адміністрацією Президента України та Міністерством оборони. За рік і 3 місяці бійцю довелося нести службу в 4-х різних місцях, жити й зимою у наметах на Львівщині, і влітку у свинарниках на Донеччині, прокидатися від свисту снарядів над головою, дізнаватися про самогубства товаришів по службі. Але після повернення додому на Євгенія також очікували численні проблеми – від труднощів із влаштування у Центр зайнятості у зв’язку з безробіттям, до неможливості взяти обіцяну державою земельну ділянку.
− У зону АТО я потрапив за призовом. Спочатку проходив двомісячне навчання і тренування у Полтаві. На той час заробітної плати нам не давали і забезпечення було, м’яко кажучи, не дуже, годували жахливо, коли підхопив запалення легень, то лікувати почали аж на третій день. Кинулися вже коли температура підскочила за сорок і почалися спазми такі, що ні вдихнути, ні видихнути. Три тижні лікувався у госпіталі, а потім потрапив у Артемівськ (нині перейменований у Бахмут), − коментує боєць.
В Артемівську їхній взвод поселили в приміщенні «закинутого» заводу-складу військової техніки, де хлопці грілися саморобними «буржуйками» і милися в саморобному душі, а ще – чергували по 4 години поспіль на 20-градусному морозі.
− Було, звісно, складнувато, замерзали вії, вуса й бороди. Проте там, хоч і за 30 кілометрів від «передової», було цілком реальне відчуття нормального життя, і місто поряд, − розповідає Євгеній Семенов. − Набагато складніше нам стало, коли передислокували у мирну Львівську область, на Яворівський полігон. Привезли туди вночі, лишили на «голому полі», дали лише намети, які нам необхідно було розкласти, по коліно в багнюці під дощем, вітром і мокрим снігом, а надворі стояв лютий. Для чого було перевозити нас через півкраїни (солдати їхали потягом цілий тиждень, оскільки він мав «проскочити» серед інших «регулярних» поїздів, і міг стояти на деяких станціях навіть добу), так ніхто і не пояснив.
За 5 місяців служби на Яворівському полігоні траплялося всяке – аж до пожеж у наметах. Сирі дрова не хотіли горіти, і солдати лили на них жир. Той жир їм, до речі, давали їсти, та їсти його було неможливо. І це незважаючи на те, що Яворівський полігон – один із найкращих в Україні. А потім бійців на шаленій спеці знову цілий тиждень везли під Волноваху. Там, у свинарниках покинутої ферми, Євгеній і дослужував до жовтня, аж до демобілізації. В основному налаштовував зв’язок, оскільки за військовою спеціальністю – зв’язківець, а «мирною» − програміст. Повернувшись додому, відразу влаштувався на курси за спеціальністю, щоб «наздогнати» новинки у сфері програмування. Паралельно взявся оформлювати гарантовані державою пільги, але це виявилося зовсім не так просто, як здавалося на перший погляд.
− Відразу після повернення з війська пішов у Центр зайнятості в рідній Золотоноші. Працівники біржі сказали прийти через місяць, оскільки напередодні отримав зарплату за півмісяця перебування в зоні АТО (обіцяних «оздоровчих» боєць так і не дочекався, хоч і дзвонив на «гарячу лінію». Замість обіцяних двадцяти семи тисяч гривень отримав усього 18, половину з яких становила його заробітна плата за останній місяць служби, заробітна плата бійців якраз зросла з 6-ти тисяч до 12-ти). Наступного разу на біржі відмовилися «мати зі мною справу», бо прийшов за півгодини до кінця робочого дня, хоча ніякої черги, і взагалі ніяких відвідувачів на той момент у Центрі зайнятості не було. Наступного разу щось зламалося, потім мені дали направлення оператором комп’ютерного набору в нашу фірму «Еконія». Звісно, я від цієї вакансії відмовився. На облік так і не поставили, порадили прийти через десять днів і попередили, що у разі другої відмови й не ставитимуть, − розповідає Євгеній Семенов. – Оскільки ця тяганина тривала вже два місяці, я вирішив звернутися у Центр зайнятості у м. Черкаси. Тут справа пішла швидше. І з другого разу (вперше боєць прийшов після обіду, коли вже не було прийому, – авт.) мені все-таки вдалося оформитися. Уже побував на кількох семінарах та навіть оформив соціальну карту. Із землею виявилося складніше. Десять сотих гектара в місті під забудову виділили аж на виїзді із Золотоноші, на глинистому, горбистому ґрунті, де ні побудуватися, ні город облаштувати. Про 2 гектари сказали: навіть не пишіть заяву, держкомзем нам їх усі повертає.
Ситуація із землею для АТОвців у Золотоноші ускладнюється тим, що 2 тисячі гектарів вільних орних земель перебувають у власності ДП «Золотоніське». Раніше ця абревіатура розшифровувалася як «державне підприємство», а нині як «дослідне».
− Користуючись тим, що абревіатури звучать однаково, підприємство і досі продовжує користуватися землею незрозуміло на яких підставах, − коментує міський голова Золотоноші Віталій Войцехівський. – Вчора відбулося спільне засідання, на яке ми запросили учасників АТО, керівника цього підприємства, представників Держгеокадастру і порекомендували їм зустрітися з нами у четвер і надати документи на користування землею, оскільки просто так ми цю справу не залишимо і будемо добиватися передачі землі у державну власність, а потім в оренду АТОвцям. Ми проведемо конкурс, на якому визначимо орендодавця для цих земель, а вже у них учасники АТО зможуть взяти гарантовані їм державою 2 гектари.
Був присутній на зазначеному засіданні і координатор Української гельсинської спілки з прав людини у Черкаській області Тарас Щербатюк. У коментарі «Новій Добі» він розповів про те, що директор ПРАТ «Золотоніське» на засіданні висловив намір віддати у користування АТОвцям лише 15 % із 2 тисяч гектарів через процедуру розпаювання.
− По цьому підприємству засідала якась земельна комісія і вона винесла рішення, що ПРАТ «Золотоніське» володіє нею на законних підставах. Там же був і представник Держгеокадастру, який погодився з цим висновком. І, наскільки я знаю, була навіть справа у прокуратурі, яка нині призупинена. Днями міський голова Золотоноші зібрав силовиків – поліцію, прокуратуру на спільне засідання з цього питання. Окрім того, збиратиметься спеціальна комісія, що визначатиме статус цих земельних ділянок.
Від редакції: в Золотоноші проживає 197 учасників бойових дій, 7 інвалідів війни, 1 учасник війни та 6 сімей загиблих учасників АТО.
Олена Столяр
