Вовкодав Святослав Володимирович – заступник командира батальйону охорони по роботі з особовим складом 26 Артилерійської бригади (колишнього 14 ОМПБ «Черкаси»). У його послужному списку два роки служби в радянській армії в Середньоазіатському військовому окрузі на кордоні з Афганістаном, отримання спеціальності викладача військової підготовки у Вінницькому державному педагогічному інституті, навчання в Київському військовому гуманітарному інституті, служба в артилерійських підрозділах ЗСУ.

Потім була пенсія за вислугою років, активна громадська діяльність і депутатство в Черкаській міській раді. Та в травні 2014 року, коли над Україною нависла загроза російського вторгнення, Святослав Вовкодав, не вагаючись, добровільно пішов у військкомат і активно долучився до створення батальйону територіальної оборони «Черкаси». З того часу він заступник командира батальйону по роботі з особовим складом. За два з половиною роки черкаський батальйон пройшов бойовий шлях від Придністров’я до Донеччини. Підрозділ брав активну участь у військових діях у Старогнатівці, Новотроїцькому, Гранітному, звільняв від окупантів Волноваху. Змінювалися назви і підпорядкування черкаського батальйону, періодично оновлювався особовий склад, але майор Вовкодав залишився вірним своєму бойовому підрозділу. Була можливість демобілізуватися і повернутися до громадської діяльності. Але така перспектива офіцером навіть не бралася до уваги: «Про яку демобілізацію може йти мова, коли війна ще не закінчена?». Отже, у липні 2015 року Святослав Вовкодав підписав контракт на проходження військової служби в ЗСУ на особливий період. За два з половиною роки неоголошеної війни офіцер 23 місяці перебував на передньому краї зони бойових дій, отримав поранення під Гранітним. Серед його нагород нагрудні знаки Міністерства оборони України «За військову доблесть» і «Знак пошани», медаль «Герою захиснику Незалежності України. За оборону Волновахи».

Батальйон «Черкаси» став історією
Нині черкаський батальйон перебуває на постійному місці дислокації в місті Бердичів. Частина бійців демобілізувалися, частина – перевелися в інші підрозділи і повернулися на передову, одиниці підписали контракт на службу в ЗСУ. «Отже, батальйон «Черкаси» став історією», − зітхає Святослав Вовкодав. Хоча керівництво й особовий склад офіційно зверталися в Черкаську обласну державну адміністрацію, в Міністерство Оборони України, до Генерального Штабу Збройних сил України, навіть до Президента як головнокомандувача нашої держави щодо того, аби зберегти 14 ОМПБ. Адже черкаський батальйон − це злагоджена бойова одиниця, яка практично на 100 % була сформована з добровольців 1-ї та 2-ї хвиль мобілізації, жителів Черкаської області. Волонтери та меценати Черкащини забезпечували особовий склад військовим спорядженням, вантажною та броньованою технікою. За роки неоголошеної війни героїчно загинули в бою три військовослужбовці та більше п’ятдесяти отримали поранення різного ступеня важкості. Більше п’ятисот військових 14 ОМПБ за проявлену особисту мужність та героїзм отримали відзнаки Начальника Генерального Штабу і Міністра оборони та державні нагороди від Президента України. Черкаський батальйон виконав чимало серйозних бойових завдань і в разі потреби готовий був і надалі відстоювати цілісність нашої держави. Проте згідно з планами Генерального Штабу щодо перспективної структури ЗСУ на 2020 рік окремі мотопіхотні батальйони передбачено підпорядкувати механізованим танковим та артилерійським бригадам. Тож 14 ОМПБ було приєднано до 26 Артилерійської бригади і повернення батальйону «Черкаси» статусу окремої військової частини вважається недоцільним.
− Така ситуація викликала обурення і пригнічення особового складу, − розповідає Святослав Вовкодав, − підірвала бойовий дух підрозділу. Та не зважаючи на це, військові, що пліч-о-пліч стояли на передовій, гуртуються, підтримують один з одним зв’язки. Отже, поки живі ми, живий наш батальйон».

Сучасна українська армія в полоні радянщини
Узагалі, думка Святослава Вовкодава щодо стану сучасної української армії неоднозначна. За його словами, традиції військових частин у постійних пунктах дислокації можна порівняти з традиціями радянської армії. Тут і надзвичайна завантаженість командирської ланки бюрократичними питаннями, нескінченна кількість рапортів, що мають супроводжувати будь-яку дію. Безліч стягнень, адже найменший проступок тягне за собою догану.

На ділі виходить, що стягнення замість виховної функції несе каральну. Отже, щодо людей з посттравматичним синдромом спостерігається протилежний ефект. Солдати більше займаються господарською роботою, ніж бойовою підготовкою. А ще чисельні стройові огляди і шикування, щоденні бойові листки, де обов’язково зазначається найкращий і найгірший військовослужбовець за підсумками дня – всі ці атавізми радянщини реально дратують ветеранів АТО. На думку Святослава Вовкодава, військові в постійних пунктах дислокації повинні вчитися воювати, покращувати свої професійні якості. Адже саме від цього залежить якість виконання поставленої задачі й збереження життя в умовах бойових дій. «Крім того, прикрим є те, що військові, які служать на мирній території, і ті, що реально понюхали пороху, не знаходять спільної мови, − зауважує Святослав Володимирович. − На передовій правила і схеми поведінки військових кардинально відрізняються від поведінки військовослужбовців, що служать на мирній території. Ветерани реально відчувають посттравматичний синдром, натомість колеги не завжди з розумінням ставляться до цього. Прикладно ще й те, що військові, які служать на мирній території, прагнуть відвідати зону АТО, звичайно ж її найбезпечнішу ділянку і на найкоротший термін, аби швиденько отримати статус УБД. Це також є каменем спотикання у відносинах військовослужбовців».
А щодо підрозділів, які перебувають у зоні бойових дій, тут, на думку майора Вовкодава, відповідь одна: вони повинні використовуватися за призначенням. «Якщо частина стоїть на місці і не може реагувати на обстріли, особовий склад втрачає бойовий дух, дезорганізується і спивається, − пояснює Святослав Володимирович. − Армії потрібна дія, потрібні перемоги, потрібен наказ на наступ. Я знаю потенціал нашої армії, отже, вірю в перемогу. А молоді бойові офіцери, що реально пройшли війну, мають очолити нашу нову армію, за ними майбутнє».

Олена Столяр