СУСПІЛЬСТВО


Новина із категорії: Новини » Суспільство

Роздрукувати        Друкована версія

Юлія Чабаненко: «Ніколи й не думала, що буду друкувати книжки»

Дата: 8-12-2016, 17:42.

Юлія Чабаненко: «Ніколи й не думала, що буду друкувати книжки» Про червону рибу в йогурті, папугу-довгожителя, інститут космічного зв’язку й створення книжок, поїздку до Іспанії та відпустку раз на 5 років… Відверто про своє життя розповідає чудова мама та успішний видавець Юлія Чабаненко.
– Юліє Анатоліївно, Ви маєте власне видавництво. Розкажіть, з чого все починалося, де навчалися й чому обрали такий фах?
– Ніколи й не думала, що буду друкувати книжки. В дитинстві, ще коли ходила до дитячого садочка, мріяла бути директором ресторану «Турист», де працювала мама. Потім хотіла бути слідчим. А взагалі мені легко давалися фізика й математика. Тож мріяла вступити до Одеського інституту космічного зв’язку. Проте то був період розпаду Радянського Союзу, безгрошів’я та неймовірної політично-економічної кризи.
Тож довелося залишитися в Черкасах. Закінчила інженерно-технологічний інститут за фахом інженер-системотехнік. Однак у 1995 році, коли завершила навчання, роботи за спеціальністю не було. Тому пішла працювати бухгалтером. Власне, на той час погоджувалася на будь-яку роботу, аби мати з чого жити.
Тоді ж отримала перше замовлення: до мене звернулася Надія Снесар з проханням зробити книжку. Таке замовлення спершу дещо спантеличило, бо й гадки не мала, як це робиться. Але вхопилася за можливість підзаробити. Набрала текст у «Ворді», тоді почала цікавитися-дізнаватися, як же все це верстається. Згодом почали звертатися інші автори.
У 1999 році взяла в оренду приміщення й почала співпрацювати з видавництвом «Сіяч». Для них набирала тексти, робила верстку. А на початку двотисячних це видавництво припинило діяльність. Тож усі замовлення перебрала на себе, почала ґрунтовно вивчати всі нюанси поліграфічно-видавничої справи, а з часом – як робити книги.
– Любите свою роботу і за що?
– Не просто люблю, я нею живу. Якби не любила, то, мабуть, книги не перемогли. На роботі вдалося створити власний світ: постійно спілкуюся з особливими, духовно багатими людьми, неймовірно цікавими й непересічними особистостями, які зберегли культурні традиції. Спілкування з Сергієм Носанем, Миколою Негодою, Григорієм Білоусом творило мене як видавця. Це дуже особлива професія: треба постійно розвиватися, читати, слідкувати за новинками, творчо підходити до видання книги. Адже одна справа – цікавий сильний текст, а інша – зробити книжку, яку захочеться взяти з полиці, отримувати естетичне задоволення від видання.

– Розкажіть про свою сім’ю.
– У мене є донька, їй п'ятнадцять років. Вчиться у ФІМЛІ (Черкаський фізико-математичний ліцей – авт.) в десятому класі. Хоча вона гуманітарій, але ліцей обрала через чудових учителів. Мріє бути політологом. Дуже непроста, але цікава професія, яка поєднує в собі різні науки. Адже політолог має розумітися в усьому: від медицини до культури.
– Що для Вас було найважливішим у вихованні доньки?
– Навіть не знаю, хто з нас кого більше виховує: я її чи вона мене. Думаю, діти вже народжуються з певними рисами характеру. Вона дуже порядна, чесна, щира. Привчила її тільки до пунктуальності. Все інше в неї вже закладено, приємно дивує її принциповість, ставлення до різних життєвих ситуацій.

– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Так, адже сама створюю своє життя, ставлю цілі й досягаю їх. Тому відчуваю себе неймовірно щасливою.
– Маєте якесь захоплення, крім роботи, якою живете?
– Мабуть, домашні тварини. У нас хвилястий папуга, якому вже майже десять років. Донці подарували ще у першому класі. Маємо акваріум на триста літрів і кота – висловухий британець Цезар.
Із задоволенням готую нові страви. Це приємно й цікаво.

– Є якась коронна?
– Коронна страва – червона риба в йогурті, проекспериментували вдвох із донькою. Рецептик видивилися в дитячому журналі, звісно, внесли трішки своїх коректив. Ще дуже смачна виходить свинина з мандаринами.
– Як розслабляєтеся, відпочиваєте після важкого робочого дня чи тижня?
– Беру книжку, й тоді повністю цей світ відходить на другий план. Нещодавно донька привезла подарунок – всю прозу Іздрика. Читаю і зачитуюся. Сюжетну лінію розказати важко, та це не потрібно й не цікаво. Він уміє викликати емоції, і не тільки позитивні. Грає по тобі, як на струнах. А потім треба впоратися ще й зі своїми емоціями. Мабуть, це і є найвища майстерність: коли автор не просто переповідає якусь історію, а ще й грається з читачем.

– Що стало найбільшим випробуванням у житті?
– У 2000 році мені поставили діагноз: пухлина мозку четвертого шлуночку. Зробили операцію в Києві, коли виписали з лікарні, не попередили, що ходити я не повинна. Сказали лише чоловікові. Я не знала, що можу, чого ні, тому заново наполегливо вчилася ходити, їсти, читати, говорити. Навіть уявити не могла, що може бути по-іншому: всі ходять, а я ж чим гірша? Намагалася навчитися жити, не відчуваючи інвалідності. Її так і не оформила, бо сказала, що хочу бути здоровою. Через півтора місяці вже була на роботі. Самотужки не могла рухатися навіть кабінетом, але не здавалася.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– У плані роботи маю чимало видань, якими неймовірно пишаюся. Виділити якесь окремо не можу. Завжди розвивалася поступово, намагаючись в папері втілювати свої ідеї й фантазії. Спершу хотілося книжку в твердій палітурці. Коли такі видання почали виходити дедалі частіше, захотілося видати повноколірну книжку з яскравими ілюстраціями. Потім книжку, де б поезія зав’язувалася на бантик, з’ясувала, що є спеціальне обладнання, й втілила задум. Зараз книжки виходять друковані пантоном – у фіолетових чи коричневих відтінках. Дуже подобається, що кожне видання не схоже на попереднє.
Проте найбільше досягнення – моя донька. Нею пишаюся значно більше, ніж книжками й здобутками на роботі.

– Чи вірите Ви в Бога?
– Пам’ятаю, в шкільні роки трапилася історія. Діло було саме в жовтні. Вчителька на уроці поцікавилася, яке наближається свято. Вона, звісно, чекала, що всі гуртом скажуть – День Жовтневої революції. Натомість я на увесь клас закричала: Покрова. Після такого маму викликали до школи… У нашій сім’ї, попри всі заборони, бабуся завжди ходила до храму. А мама мені, маленькій, пояснювала, що в світі є неймовірна сила, яка оберігає, допомагає, веде по життю. Більшість її називає Богом, хтось – Всесвітом. Але то не суттєво, головне – віра в серці. Коли важко, виникають якісь труднощі, звертаюся до Бога, прошу щасливого вирішення.
У 2004 році в мене підпалили друкарню. Не знала ні хто це зробив, ні навіщо. Однак від заподіяного опустилися руки, не стало сил працювати. Тоді якось ноги самі привели до храму. Постояла там трішечки, а вийшла вже іншою людиною. Звісно, сама ситуація не змінилася, але змінилося моє ставлення до неї. З’явилося бажання рухатися вперед, жити, працювати далі.
– Що робите зазвичай перед сном?
– Розмовляю з донькою. Щовечора влаштовуємо такі собі дівчачі посиденьки на ліжку під ковдрами: вона запитує, що було на роботі, розповідає про уроки в школі і все, що відбувалося за день…

– Що було найбільшим розчаруванням?
– А на це запитання відповісти не можу. Ніколи не зосереджуюся і не загострюю увагу на чомусь негативному. Взагалі. Бо будь-яка життєва ситуація, навіть якщо результат вийшов не дуже хороший, – це урок. Треба зробити висновки й іти далі.
Тож озираюся назад і нічого поганого про своє життя сказати не можу. Пам'ять стирає все зле, можливо, то якась захисна реакція організму.
– Якби запропонували зустріч з відомою людиною, кого б ви обрали?
– Навіть не зустріч я б хотіла, бо п’ять хвилин чи година не розкриють людину. Я б хотіла заховатися в куточок і звідти спостерігати за роботою майстрів-художників: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандтом. Як вони працювали, творили свої шедеври… Свого часу навчалася в художній школі, в нас був предмет «Історія мистецтва», на якому розповідали про художників, їхні роботи. Коли людина творить, не має часу на хвороби, на втому, кожна клітиночка її організму спрямована на результат. Для мене лишається таємницею, як це народжується, які емоції переживаються.

– Що вас може розізлити?
– Впертість, коли люди повторюють й те ж декілька разів. А ще не люблю, коли плачуться і скаржаться на життя.
– Про що ви мрієте?
– Маю не скільки мрію, а мету: хочу провести книжковий форум-фестиваль у Черкасах.
А от про що справді мрію, так це про відпустку. На неї завжди не вистачає часу, востаннє була позаминулого року. В середньому ж вдається відпочивати один раз на п’ять років. Я, певне, трохи не правильно веду бізнес – мені все треба контролювати, важко відпустити. Тож у відпустці душа не на місці.
Люблю активно подорожувати – лежати тиждень на пляжі не для мене. Останнього разу з донькою їздили до Іспанії, на пляжі були лише двічі, решту часу десь їздили, роздивлялися, досліджували. Мрію поїхати до Італії, зокрема Венеції. Це мабуть ще підліткова мрія. А взагалі була б рада мандрівці до будь-якої країни.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героїні публікації





Теги: черкаси, черкаська область, Юлія Чабаненко, видавець, уподобання, Іспанія, відпустка


Черкаси наживо

77-річний пенсіонер-денсер Олександр Ковальчук відкрив клуб танцю. Його учнями стали понад півсотні охочих танцювати. У репертуарі: фокстрот,
Борис Юхно, черкаський журналіст і письменник, у прямому ефірі телеканалу «Прямий» розповів про історію Черкас та власну книгу, присвячену періоду
Поезія оминула цензуру ...
Лев Хмельковський, RSS
На Андрія, у музеї ...
Юлія Вовкодав, RSS
Зоряні війни за гендерною ознакою ...
Владислав Бедринець, RSS
Горішок для мами ...
Юлія Фомічова, RSS
Варто читати старі календарі ...
Лев Хмельковський, RSS
Добро – поряд ...
Анна Сакун, RSS
Філософи... філософствують! ...
Володимир Даник, RSS