Дорогі брати і сестри!
Я аж ніяк не є героєм Майдану. Я його частина, його краплинка, що переповнена Гнівом, Вірою і Любов’ю! Ця суміш є моїм «коктейлем Молотова»!
Тому, дозвольте мені спочатку звернутися до тих, хто стоїть по тім боці…
Вы – невидимые и незримые, как вам кажется, вы – недосягаемые и безнаказанные, как вам кажется, я обращаюсь к вам!
В словарном запасе поэта от 30 тысяч слов, но мне трудно подобрать слова, тем более, среди стольких женщин и детей, чтобы обращаться к вам. Но я их нашел!
На войне нет и не может быть ничего красивого. Но зато есть конкретная и определенная ясность, кто ты и кто перед тобой. Вы это знаете и уже чувствуете, но вы даже представить себе не можете, как это же знаем и чувствуем мы!
Величие воина проявляется не только в бою, большей мерой в отношении к противнику. Вас нельзя называть воинами после 30 ноября, после того показательного ВАШЕГО унижения воинской чести с нашим несломленным козаком.
Вас нельзя назвать воинами после глумления в Мариинском парке.
Отдельное обращение к обреченной мрази, которая прячется за вашими спинами. Вы сожгли все мосты. Вам уже никто и ничто не поможет. Вы, к сожалению, не читали Солженицина, так мы вам ГУЛАГ напомним. Вам не только нас надо бояться, но и тех, кто Солженицина читал, и не понаслышке знает, что такое сучья резня.
После того, что творилось вокруг ул. Шелковичной и Институтской, после того, как вы расформировали гопников в своих управлениях и министерствах – вы не можете называться воинами, более того, вы не можете называться мужиками, и несчастна та женщина, которая под вас ляжет. Я сочувствую вашим матерям. После того, как вы вступили сюда, когда вы сверху, без разбору, бросали камни на головы тех, кто внизу, вы не воины – вы каратели из Бабьего Яра!
Но второго Бабьего Яра не будет!!!
Я скорблю о ваших падших душах…
Ну, хватит о вас, много чести…
А ось вам і моя молитва! Якою ми отспівували наших побратимів…
Доле наша доленька – щирая молитва!
Шлях наш напророчений – нескінчена битва!
Вибороли вірою вільне майбуття,
По собі залишили праведне життя.
Натомились – змучились, та не збили крок,
Не впустили в серденько зрадницьких думок.
А палали ясною чистою зорею,
Залишаймось, браття, для нащадків нею!
З духом тим нескореним, з іскрою надії,
Залишаймось, браття, вхожі в інші мрії!
На увесь прекрасний український край,
Зіркою звитяги для людей палай!
Той підніме очі, хто почує дзвін,
Волі і свободи прагне наш загін.
«Матінко Господня!..» – молитва остання,
Україна – мати нашого повстання!!!
Слава Україні! Я вітаю свій народ з пробудженням, з народженням, з очищенням!
Тоді, коли ми будемо дружно відновлювати Хрещатик, Київ, Україну, тоді, коли ми з піснями і танцями зберемося за величезним святковим столом з рушниками і калиною, ось тут на Хрещатику, за цим столом збереться вся багатонаціональна Україна, як новітня українська нація! До столу ми запросимо не всіх… Наші чарівні жінки і дівчата знімуть каски і «балаклави», а одягнуть, я сподіваюсь, коротенькі спіднички… Тоді, там зверху, не будуть стояти ваші снайпери, там будуть стояти наші сурмачі з трембітами, і вся Україна, увесь білий світ буде радіти з нами! Ось за цю радість ми стояли, стоїмо і будемо стояти на своїй рідній землі!!!
Олександр Бондаренко – українець
