З Наталкою і Тарасом Крамними я познайомилася близько восьми років тому, коли писала статтю про історію їхніх стосунків «Кохання з першого дотику». Справа в тому, що Тарас сліпий від народження, тож історія була дійсно цікавою і незвичайною. Минули роки, з Наталкою ми стали подругами, вона надзвичайно цікава творча особистість, працює художником з вишивки на Черкаській фабриці імені Лесі Українки. До того ж частенько підкидає мені гаряченькі ідеї для статей. Отже, і цього разу теж, звичайний телефонний дзвінок подруги дав тему для роздумів.
А справа от у чому. Наталка з Тарасом вирішили серйозно взятися за своє здоров’я. Одним із аспектів здорового способу життя є фізична культура. Отже, подружжя вирішило почати ходити до спортзалу. Але халепа вийшла – якщо Наталка для себе підходящий варіант знайшла досить швидко, то з Тарасом виникли проблеми. Виявилося, що якщо ти людина з обмеженими фізичними можливостями, знайти місце для тренувань не так вже й легко.

Спочатку Наталка зателефонувала в Черкаський центр фізичної культури і спорту «Інваспорт». На тому кінці дроту зразу спитали про вік людини, що хоче займатися в тренажерному залі. Виявилося, що центр орієнтований на молодь віком до 27 років. Тут є навіть дитячо-юнацька спортивна школа для діток з обмеженими фізичними можливостями. Тож коли вони стають дорослими, можуть продовжувати тренуватися далі. Але зрілій людині з фізичними вадами прийти і почати тренування просто заради власного здоров’я і задоволення тут неможливо. Тому що «Інваспорт» працює переважно із спортсменами, які на перспективу будуть брати участь у спортивних змаганнях інвалідів. Отже, в «Інваспорті» повідомили, що 37-річному Тарасу починати займатися спортом запізно. Прикро. А як же «реабілітація інвалідів Черкаської області з вадами зору, слуху, ураженням опорно-рухового апарату, наслідками ДЦП, вадами фізичного та розумового розвитку засобами фізичної культури», адже саме з цією метою в 1993 році і був створений Черкаський обласний центр «Інваспорт»? На тому кінці дроту, трохи подумавши, на це питання відповіли пропозицією спробувати себе в спорті для інвалідів під назвою голбол. Що таке голбол? Виявилося, що це спортивна гра, в якій команда з трьох осіб повинна закинути м’яча із дзвіночком у ворота суперника. У Вікіпедії написано, що голбол був створений в 1946 році з метою реабілітації ветеранів Другої світової війни, а саме інвалідів по зору. Сьогодні голбол входить у програму Паралімпійських ігор. Ось така інформаційна довідка. Але голбол Тарасу не підходить, він прагне тренуватися саме в тренажерному залі, така вже в нього мрія. Отже, пошук триває.

Далі Наталка звернулася в Черкаську міську реабілітаційно-оздоровчу поліклініку «Астра». Там повідомили, що спортзал у них працює з 9.00 до 18.00. Людина з обмеженими фізичними можливостями в принципі може його відвідувати і це буде коштувати 14 грн 50 коп. за годину занять. Щоправда тренер не зможе приділяти інваліду увагу в індивідуальному порядку, отже, треба супроводжуючий, який буде спостерігати за ним під час занять, аби не сталося травматизму. Наталка такої можливості не має, адже її робочий день триває якраз з 9-ї до 18-ї. «Астра» − не підходить. Пошук триває…
Жінка почала телефонувати в фітнес-клуби і приватні тренажерні зали. Цікаво, що жоден з них з інвалідами не працював. Були такі, що обіцяли передзвонити, аби порадитися з керівництвом щодо неординарного питання, але так і не передзвонювали. Інші відмовляли, посилаючись на свою концепцію щодо клієнтів або на неможливість забезпечити безпеку людині з фізичними вадами. Але були й такі, які чесно відповіли, що ніколи з інвалідами не працювали, проте можуть спробувати. Звичайно під постійним наглядом тренера, за окрему плату. Це коштуватиме приблизно 600 грн в місяць. Для непрацездатної людини, яка отримує від держави мізерну пенсію – сума немала. Отже, родина на етапі роздумів чи варта мрія про тренування в тренажерному залі чверті пенсії, яку отримує Тарас.

Якщо чесно, я теж телефонувала в ті спортивні клуби і фітнес-зали. Передзвонила і в «Інваспорт», адже чомусь подумалося, що Наталка щось невірно зрозуміла щодо лише спортивної направленості цієї організації. Але все вірно, тренажерні зали там лише для тих, хто працює на досягнення в спорті, а для таких як Тарас – лише голбол…
Перейнялася я цією проблемою, ніби своєю власною. Може тому, що вже дуже давно знаю Тараса, і бачу як йому не солодко день у день сидіти у чотирьох стінах, періодично робити спроби вийти в соціум, намагатися долучатися до активного життя, і знову повертатися в чотири стіни. Адже в нашому світі необмежених можливостей людям з фізичними вадами ой як важко. А може й тому, що минулого місяця сама отримала гіпс на ногу і опинилася у в’язниці з чотирьох стін? Скажу відверто – відчуття жахливе. В будь-якому випадку виявилося, що в нашому місті немає жодного спортивного залу із спеціальними тренажерами для інвалідів, де мали б можливість займатися люди з обмеженими можливостями будь-якого віку. Разом з тим немає і спеціальних кваліфікованих тренерів, які б могли надавати таким людям відповідні послуги. Адже якщо згадати, що тренажери для інвалідів – це конструкції досить специфічні, а вади в людей можуть бути досить різноманітні, відповідно треба спеціальна фахова підготовка спортивних інструкторів. Ось така проблема намалювалася…