Автор цих роздумів – Григорій Тихонович Сасько, за плечима якого майже ЗО років бездоганної чиновницької роботи, здебільшого на відповідальних керівних посадах. Отож життєвий і професійний досвід дає йому право на такі оцінки і судження. Це він у 1989 році, коли був міським головою Черкас, усупереч позиції обкому партії, підписав рішення міськвиконкому про дозвіл на будівництво Храму біля Пагорба Слави. Тоді це був справді мужній вчинок, бо за такий непослух можна було позбавитись не лише посади, а й партквитка.

Після виходу на пенсію у 2002 році Григорій Тихонович видав книгу «Хто ми і куди йдемо?», на сторінках якої піддав критичному аналізу діяльність керманичів місцевих органів влади. У 2011 році вийшла у світ ще одна його книга – «Вимріяний сад». У ній поєднано, здавалось би, непоєднуване: спогади про післявоєнне дитинство та садівничий досвід. Зроблено закінчений практичний посібник з садіння, догляду, збирання, переробки і збереження врожаю. У третьому розділі – думки щодо недоліків у керівництві державою і органами місцевого самоврядування.

Нинішня ситуація в Україні спонукала його ще раз взятися за «перо».

Деякі роздуми про сучасне державне управління в Україні

Я усвідомлюю, що деякі мої судження викличуть заперечення у певної частини громадськості, особливо у вищих владних структурах. Одначе переконаний – зволікання з вирішенням назрілих проблем в управлінні державою і регіонами призведе до ще більшого занепаду у всіх життєво важливих сферах. На мій погляд, не гаючись, потрібно зробити наступне:

• Перше питання – це зміни у виборчому законодавстві. Необхідно у Законі «про вибори народних депутатів України» передбачити таку норму – «Кандидатом у депутати Верховної Ради України може висуватись і бути обраним громадянин, або громадянка України, які останні десять років постійно проживали на території, де їх обирають». Аналізуючи склад парламенту одного із останніх скликань, я встановив, що з 450-ти депутатів 170 є жителями Києва і Київської області, тобто на дві адміністративні одиниці, з населенням 6 млн. припадає 170 депутатів, а на 25 з населенням 40 млн. – лише 280 народних депутатів (11,2 % на кожен регіон). Саме з цієї несправедливості якраз і починається дискредитація виборчої системи та грубе порушення прав людини. Заїжджі зі столиці кандидати, ставши депутатами, роками не бувають у своїх виборчих округах, не впливають на стан справ там, не зустрічаються з виборцями.
• На часі проблема скорочення чисельності парламенту до трьохсот народних депутатів. Рішуче потрібно покінчити з ганебною практикою купівлі мандатів «грошовитими лантухами», які ховаються за депутатською недоторканістю від кари за скоєні злочини.
• Необхідно відмінити закон про державне фінансування політичних партій. Навіть комуністи, свого часу, не додумалися до такого абсурду. Хочеться запитати Президента, спікера, нардепів: «А ви запитували у людей, чи хочуть вони утримувати партії на свої мізерні кошти?».
• Потрібно закріпити і конкретизувати у виборчому законодавстві норму, яка б передбачала відкликання депутатів усіх рівнів. Деякі з них роками просто відсиджуються на сесіях, не працюють у постійних комісіях, не проводять прийом людей у виборчих округах, натомість з успіхом вирішують «шкурні питання». А відкликати їх у виборців можливості практично немає, бо у чинних законах не прописано механізм цієї процедури.
• Вважаю, що кандидат у депутати Верховної Ради може бути зареєстрований лише за наявності медичної довідки про стан здоров\’я, як фізичного так і психічного. Орган, який таку довідку надаватиме, повинен нести кримінальну відповідальність за недостовірність медичних висновків. Впевнений: цю пропозицію підтримають усі виборці, адже окремі українські парламентарі уславились на весь світ такими ганебними діями і вчинками, які є явною ознакою ненормальної психіки. Іноді пленарні засідання Верховної Ради перетворюються у циркову виставу. Дисципліна у залі постійно відсутня, робота часто-густо розпочинається з великим запізненням, чого не було у жодному з попередніх скликань. Ніхто не думає про те, що депутати на чолі зі спікером, подають не лише поганий приклад українській громадськості, а й дискредитують усіх нас в очах світової спільноти.
• Давно назріла необхідність внести зміни до законодавчих норм щодо недоторканості Президента, депутатів, суддів, прокурорів. Чому всі ми, прості українці – доторкані, а ті що керують нами, судять нас – недоторкані, як і ті, хто грабує державу.
• Політичним партіям і громадським організаціям слід продумати питання, чи потрібна посада Президента українському народу? Чому? Тому, що роблячи так звані реформи , Президент бере на себе повноваження, дає обіцянки, які на протязі близько 3 років практично не виконуються, зосереджує в своїх руках повноваження, але їхнім виконанням майже не займається. На мою думку, посаду президента необхідно скоротити, внісши зміни до Конституції України. Або зберегти посаду, лишивши йому зовнішньо-економічну діяльність та державні нагороди. Решту повноважень, які зараз має президент, слід передати Кабінету Міністрів. Позитивні наслідки такої зміни ми побачимо буквально через 2 місяці.
• Мої численні знайомі висловлюють своє невдоволення високим відсотком у складі Верховної Ради представників олігархату. Практика 25-ти років самостійності України переконливо засвідчує, що бізнесмени, потрапивши на державні посади, дбають, перш за все, про власне збагачення та статки рідних і близьких їм людей. Йдеться про бізнесменів, які працюють в Адміністрації Президента, Кабміні, ВРУ, міністерствах і відомствах. Таке становище з кадрами у владних структурах – неприпустиме. У новій редакції Основного Закону потрібно передбачити норму, яка б забезпечувала рівне право на присутність у вищих ешелонах влади як багатіїв, так і пересічних громадян. Без вирішення цього питання боротьба з корупцією в Україні буде тривати довго і проблематично. Тут же прописати і таку норму: «громадяни можуть бути обраними народними депутатами рад усіх рівнів не більше, ніж на два скликання».
• Болюча проблема для України, безумовно – енергоносії. На жаль, за 25 років незалежності жоден з п\’яти Президентів, жоден із 20-ти прем\’єр-міністрів не подбали про те, щоб, левова частка багатомільярдних запозичень спрямовувалась на пошук і розробку власних джерел. Українська земля, зокрема і в центральних регіонах, багата на корисні копалини. Ще у 80-х роках минулого століття підприємство «Черкаська геологічна експедиція» відкрила золотоносну жилу між Канівським і Черкаським районами. Вміст золота у руді значний, висока його проба. Залягають поклади на невеликій глибині – до 7 метрів. Я особисто просив тодішню Раду Міністрів України прискорити видобуток цього цінного металу. Пройшло понад 35 років і ніхто нічого не зробив. Звичайно, легше і простіше ходити по світу з простягнутою рукою.
• Американський бізнесмен Альфред Род, який народився і виріс у Львові, стверджує, що Україна може не лише забезпечити себе нафтою і газом, а й стати експортером цієї сировини. І він має рацію, судіть самі: у 70-х роках минулого століття в Україні добувалося 80. млрд, метрів кубічних газу, зараз – майже у п\’ять разів менше; нафти, відповідно, 12 млн. тон і 4-й млн. тон. Десятки свердловин законсервовані. На відродження кожної з них необхідно виділити всього 50-100 тис. доларів і спокійно жити зі своїми енергоносіями. У чому ж причина? Той же Альфред Род вважає : «… корупція гальмувала розвиток галузі. Один постачальник (Росія), один замовник (Україна), а між ними – посередник, який розподіляє гроші серед зацікавлених осіб. Ця схема побудована давно і працює вже десятки років». Висновок тут один: допоки енергетична галузь буде «дійною коровою» для олігархів при владі, ми будемо мерзнути у власних квартирах і платити захмарні ціни за бензин.
• Цей приклад наводить на думку, що в Україні керманичі не несуть ніякої відповідальності за провали в економіці. Настав час внести зміни до нормативних актів про обов\’язки вищих посадових осіб держави. Причому відповідальність повинна бути, як адміністративна, так і кримінальна, на всіх рівнях.
• Дії центральної виконавчої влади у фінансовій сфері призводять до безупинного знецінення гривні, виведення з обігу майже половини річного бюджету країни. До цього слід додати, що доморощені бізнесмени, у тому числі державні службовці, за різними даними, ховають за кордоном сотні мільярдів доларів, «зароблених» ними в Україні, чим стимулюють розвиток інших держав. Якби ці кошти працювали на вітчизняну економіку, долар коштував би не більше 4-х гривень. Враховуючи війну і критичну ситуацію в економіці, потрібно тимчасово заборонити вивіз валюти з держави, дати гарантію бізнесменам, та повернути кошти із зарубіжних рахунків в українські банки.
• Подолати корупцію в Україні можна за пропозицією співробітника Агенції США з міжнародного розвитку Джона Когена, який пропонує використати досвід центральноамериканської країни Гватемала. Там Міжнародна комісія проти безкарності, створена спільними зусиллями уряду країни та ООН, розслідувала понад 200 справ щодо корупції на вищих щаблях влади та висунула звинувачення 16-ти чиновникам вищого рангу. То може і нам запросити пана Когена, щоб він навів порядок в українському судочинстві і відправив за грати чиновників-хабарників, якщо цього не може зробити Президент України.
• Потребує кардинальних змін і Закон України «Про місцеве самоврядування». Сьогодні депутати місцевих рад ділять гроші — хто скільки вирве під свій округ. Голова місцевої ради не має права не підписати таке рішення, згідно з чинним законодавством. Треба переглянути обов\’язки голови і виконкому з метою їх розширення, щоб не було «перетягування канату». Радам громадської самоорганізації населення потрібно надати право вносити пропозиції щодо розподілу коштів на ремонт житла і благоустрій, з наступним затвердженням на сесії ради.
Можна по-різному ставитись до цих міркувань, але просто відмахнутися від них, сховавши по-страусячому голову в пісок – не можна! Бо народились вони на підставі моїх численних розмов з багатьма людьми різного стану. Нині, як ніколи за всі роки незалежності, народ України відсторонений від влади, хоча за Конституцією є єдиним її джерелом. Прірва між народом і владою досягла критичної глибини. Донести свою думку до можновладців простий люд може лише шляхом референдуму. Відповідальність за організацію і проведення цього всенародного волевиявлення повинні взяти на себе політичні сили, які опонують чинній владі. Переконаний , що на тому референдумі народ буде одностайним у питаннях довіри до влади та щодо кардинальних змін у державному устрої.

І, на останок пропоную замислитись над оцими роздумами Олександра Петровича Довженка:
«У чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше иаплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об\’єктивно абсолютно не викликаючи до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і піратство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз\’єднання Східної і Західної України є. по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії… У нас не державна, не національна і не народна психіка.
У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси індивідуалізм і отаманство), а не народно-державне розуміння (марксівське) свободи, як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. Л Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти»
(«Щоденник», 2 липня 1942 року).

І гірко читати ці пекучі слова, але заперечити їх навряд чи кому вдається. Великий патріот України, один з найкращих її синів писав це з великим болем, а не з осудом. Ми, сущі українці, повинні зробити з цього Довженкового присуду належні висновки. Інакше збудеться грізне Шевченкове пророцтво: «Загинеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі!»

Батьківщина – у смертельній небезпеці, і ніхто, окрім нас самих, не врятує її від неминучої загибелі.

Г. Сасько