У дитинстві не лише дерева були вищими, а трава – зеленішою. І зими були теплими. Правда ж? Я пам’ятаю багато снігу, тріскучі морози по мінус 20 (нижче не пам’ятаю, хоча очевидці стверджують, що вони були), але у спогадах я ні разу не являюся собі замерзлою. Ні класі у третьому, коли з півгодини шурувала до школи, а тоді в зворотному напрямку (через сильний мороз на навчання прийшло лише 5 осіб − найстійкіших), ні в дещо ранішому спогаді, коли у «матерчатих» бурках провалилася під лід, незамерзлої всередині калюжі. Ні, звісно, спочатку, були сльози й переживання, що, поки пробіжу ті кількасот метрів, що відділяли від дому, замерзну, захворію і помру. Але вдома мокре взуття і шкарпетки змінювалися на сухе, нога клалася відігріватися на батарею і ось за півгодини я вже знову з усіма каталася на санках (я була «буржуйка», оскільки ми з молодшою сестрою мали власні санки, а на мішок я сідати боялася). Троє санок зазвичай зв’язували тими мотузками, за які їх тягнули, на кожні сідало по двоє і ще якийсь один екстремал позаду на мішку. Уся ця процесія з гірки їхала зазвичай до найближчого дерева, де всі дружно переверталися, вилазили зі снігу, обтрушувалися, і лізли на гірку знову. Бувало часом боляче, але звісно, ніхто не признавався і всі сміялися. А от холодно? Ні. Холодно не було ніколи.

Я часом замислювалася над тим, чому мені 8-річній, закутаній у всі мислимі немислимі шарфи (один з яких, той що по самі очі, обов’язково був мокрий і вкритий памороззю – я ж не могла мовчати усю довгу дорогу) йти з кілометр, а частину дороги ще й повз луки, що продувалися усіма вітрами, було нехолодно ніколи. А от пробігти пару метрів до чи з машини зараз буває страшенно неприємно. Та що там говорити. Я інколи й в машині мерзну. Дитинство завжди згадується як щось тепле. І безтурботне. Може в цьому й секрет?
Яким щастям у 4 роки було прокинутися на застеленому ліжку і зрозуміти, що єдина обов’язкова справа на сьогодні вже виконана! І попереду цілий довгий день розваг!
А як прекрасно було сказати: «Мам, можна я не піду до школи, он дощ який періщить. Прийду – ноги будуть мокрі. Захворію». І почути «Ну, ладно, не йди». Правда, ж такий день ставав справжнім святом?
Найголовніше, що за «пробайдикований» час ніколи не мучила совість. У дитинстві над нами не висіли дедлайни, зобов’язання взяті перед іншими, і не було оцього найстрашнішого «тобі уже… а де твої квартира, машина, дача, діти?»
Мені здається, увесь фокус в тому, що в дитинстві усі живуть моментом. Не «виснучи» в минулому, якого тоді ще по-суті й нема і не загадуючи на майбутнє. Адже попереду ще десятки років, мільйони днів, мільярди годин і трильярди хвилин на здійснення подвигів і «звернення гір».

Якщо я щось робила малою, то опинялася в цьому «повністю». Були в тому звісно, й мінуси, адже за розмальовками можна було забути налити води качкам і отримали «на горіхи». Але з усіх прочитаних мною книжок я найяскравіше пам’ятаю саме дитячі. Коли, заховавшись на відкритій веранді позаду бабусиного дому я читала «Тарзана» довкола не існувало нічого. І сама я була не на веранді, а в джунглях. І сторінок я перед собою не бачила. Я бачила ліани, пальми, крокодилів, закинутий дерев’яний будиночок у тропічному лісі і маленького хлопчика, що намагався навчитися читати, не маючи елементарного поняття про букви.
Мене не відволікало «теленькання» телефону, «Фейсбук» і «Скайп», а надто – думки про те, що я ще маю конче зробити до такого-то числа.
Здається, грип тому і вклав мене у ліжко, щоб нагадати про те, що якщо я пробайдикую кілька днів, нічого непоправного не станеться. Небо не впаде і життя не закінчиться.

Хотіла написати свій звичний вираз «якщо на кілька днів випаду з життя», тоді як на думку прийшло «а чого це я з нього «випаду»? Можливо цей час і дається на те, щоб згадати щось надважливе. Що вперто стукається в голову і ніяк не може пробитися через лавину новин, повідомлень з соцмереж, дзвінків і «палаючих» дедлайнів.
P.S. Сьогодні знову наснився сон, що у різних варіаціях повторюється мені час від часу. Я в університеті (це може бути і школа), пропустила багато занять із складної для мене дисципліни (зазвичай це алгебра або геометрія) і відчайдушно намагаюся дізнатися, як мені «наздогнати», вивчити і скласти.
Складно дорослим бути безтурботними. Навіть у снах.