Однокласники – не соціальна мережа

10 років випуску зі школи. Чим не дата, чим не свято? Ще зі школи я розуміла недосконалість освітньої системи та всесвітню несправедливість, яку особливо гостро відчуваєш у підлітковому віці. Турбувало мене те, що у школі ніхто не поважає твоєї думки, ба-більше: ніхто не допускає, що ти можеш її мати, та ще й відмінну, ніж у книжках, що прочитаний твір у тебе викличе геть інші емоції й висновки, що ти можеш самостійно робити вибір на свою користь. А якщо на уроці праці ти не вмієш щось шити чи зашивати, чи зв’язати – то ти взагалі якась неповноцінна людина з обмеженими можливостями. Я не заперечую, що це може бути лише суб’єктивне сприйняття глибокого інтроверта, який ще тоді й не знав, що він такий. Проте ця «дата» пробуджує до роздумів.

Так, мені було дивно, чому я маю вимивати стіну в туалеті, коли на мене там щось написали, чи тягатися на перервах зі смердючою ганчіркою, роблячи «вологе прибирання», яке мають робити технічки. Найбільший дисонанс у мене викликало чергування у їдальні. Замість уроків ти увесь день товчешся із тарілками й виделками, сервіруючи столи для молодших класів, чекаєш, поки діти поїдять, а потім це все ще й прибираєш. Промовчу про години суспільно корисної праці та літню практику, де ми обривали бур’янець попід сіткою рабіцею довкола шкільного майданчика, бо «некрасиво». Й до сьогодні вважаю, що це просто використання безкоштовної рабсили, а не привчання до праці й самодисципліни.

Для мене школа – це концтабір легкого типу, який з особливим збоченням травмує не лише тіло, а й психіку. Уроки фізичного виховання, де ти постійно змушений грати у волейбол, бо вчитель цього предмету тримає волейбольний гурток. Все б нічого, аби я не була на той час метр з гаком і та злощасна сітка здавалася мені далеким і недосяжним горизонтом, а м’яч – витонченою зброєю проти мого тендітного єства.

Десь ближче до 9 класу я зрозуміла, що психіка вчителів теж зазнала певних «втручань». Єдиним спасінням могли б стати однокласники, але одна маленька проблемка: я інтроверт, якому просто помовчати у тиші і без людей – то найвище блаженство на землі. Проте тоді я цього не знала, і психологія мас на мене не дуже діяла, а інстинкт натовпу у мені ніяк не прокидався. Тому дружити мені було важко. А психологічні перетворення того віку взагалі цей процес «налагодження контактів» бойкотували.

Однокласники, як сказала б ділова людина, – це + – 29 корисних контактів у твоєму житті. Пам’ятаю одне: мій клас був не дуже дружним. Маса розбилася на гуртки, які ще й час від часу між собою ворогували або просто ігнорували існування іншого гутка.
Найрозумніша машина у нашому організмі – мозок – заблокував мені усі спогади про цих людей. Ні хорошого, ні поганого. З ними я не спілкуюся, а вони не спілкуються зі мною. Звісно, частина з них є у списку друзів у соціальних мережах, але контакту ніхто не прагне. І тут мене запрошують «посидіти», бо у нас «10 років випуску зі школи». Попередні зустрічі я свідомо ігнорувала, бо ж так мені кортіло. А довкола цієї здіймається такий ажіотаж, ніби важливішого дня у моєму житті бути більше не може.

Мою розгубленість викликає те, що за 10 років ми із однокласниками (чи то я зі своїми однокласниками) стали абсолютно чужими людьми. Абсолютно і начисто. Сторінка наших взаємозв’язків біла-біла й непроглядна, мов імла із піратських фільмів. Це чужі мені люди, і їхнє життя мене цікавить мало, щоб гнатися на зустріч «посидіти» і дізнатися хто й ким став. Так само й мені мало імпонує ідея розказувати про своє життя після «концтабору» фактично незнайомим людям вживу, це ж не блог написати і не «подружитися» у соціальній мережі.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x