Своє життя він присвятив лікуванню й навчанню. Ще в ранньому дитинстві вирішивши стати хірургом, за десятки років медичної практики він врятував тисячі життів. І навіть зі своєю коханою дружиною, з якою разом ось вже 53 роки, познайомився на… операційному столі. Відверто про життя розповідає відомий лікар та педагог Віталій Підгорний, який 28 січня відсвяткував своє 80-річчя.

– Віталію Костянтиновичу, розкажіть, де навчалися і чому обрали такий фах?
– Освіту здобув у Київському медичному інституті імені Богомольця, вчився на лікувальному факультеті. З шести років мріяв стати хірургом. А все через батька, Костянтина Тимофійовича, який повернувся додому після визволення Чернігівської області в 44-му з ампутованою правою ногою та пораненою рукою. Рани загоювалися дуже важко, разом із старшою сестрою доглядали за ним, лікували. Я бігав за три кілометри в аптеку, купував необхідні засоби, Ніна – прала бинти. Увесь цей час мріяв знайти спосіб пришити батькові ногу.
Ось так змалку вирішив, що буду лікарем. В інститут вступив із першої спроби, витримавши конкурс у двадцять осіб на місце. Хоча після шести екзаменів ледь не завалив останній – з хімії. Відповівши по білету, помітив, що професор ставить четвірку. Збагнув, що для вступу не вистачить одного балу. Усередині щось збурилося, подумав: «Треба боротись!». На стіні висіла таблиця Мендєлєєва з незаповненими рядками. Попросив, щоб викладач вказав на будь-який елемент, якого не вистачає, і я назву всі його характеристики. Як зараз пам’ятаю, що трапився цезій. Після ідеальної відповіді, професор поцікавився, звідки такі глибокі знання. Розповів йому історію про батька і своє несамовите бажання стати хірургом. Так, попри велику конкуренцію, таки зміг вибороти свій шанс на омріяну освіту.

– Яким ви були студентом?
– Допитливим, завжди займався саморозвитком, на четвертому курсі був старостою хірургічного гуртка. Хоча й в мене траплялися різні ситуації, які зараз згадуються з усмішкою, а тоді здавалися справжнісінькою катастрофою.
Якось на першому курсі на парі з анатомії ми вивчали кістки. Посеред заняття до нас зайшов дуже поважний професор Спіров й побачив, що в руках тримаю череп. Латиною попросив показати йому щось незрозуміле – це були перші тижні навчання і, звісно, мертву мову ніхто зі студентів і я в тому ж числі, не знали так досконало. Спантеличений, не розумів, чого від мене вимагають. Професор відкрив журнал, знайшов моє прізвище й поставив одиницю. На наступний раз – знову вліпив одиницю. Незчувся, як назбирав п’ять колів. Треба було виправляти ситуацію й оцінки, адже насувалися екзамени.
Тоді ж на першому курсі пішов працювати в анатомку (морг – авт.). Одного зимового вечора так захопився операцією, що втратив відчуття часу: на трупі шукав грудний нерв і виявив його в нехарактерному положенні. Захоплений знахідкою, раптом відчув, ніби хтось наді мною стоїть. Серед ночі, в анатомці, коли за вікном мете й лютує вітер – від такого аж мороз поза шкірою побіг… Озирнувся й побачив поруч професора Спірова: у білому халаті, шапочці та з папкою. Полегшено зітхнувши, розповів, що в жодному з підручників не знайшов інформації, що цей нерв може бути зміщеним. Учений п\’ятнадцять хвилин читав лекцію про ймовірні аномалії, а далі розгорнув журнал і поставив п’ятірку. Наступного дня всі одиниці виправив на «відмінно».

– Після закінчення інституту, де працювали?
– Мене направили головним хірургом до Носівської районної лікарні. Там за нормою повинно було працювати п’ять хірургів, проте не було жодного. Тож усе навантаження лягло на мої плечі. Проте освоївся швидко і за півроку зробив майже триста різних операцій. Жодного летального випадку, чим неймовірно вразив старших колег. Натомість, ще зі студентських років засвоїв одну істину: мистецтво хірурга не лише зробити операцію, а й виходити хворого.
Далі мене на півроку направили в Київський інститут удосконалення лікарів-хірургів. Залишали там і на роботі, але не погодився, адже в Носівській лікарні на мене чекали пацієнти.
У 63-му році надійшов виклик терміново з’явитися в районний військкомат. Там без жодних пояснень мене швидко посадили у літак, а за кілька годин опинився в Німецькій Демократичній Республіці. Три роки працював хірургом у польовому госпіталі.
По закінченню служби приїхав до Черкас, адже звідси родом була моя дружина. Отримав місце хірурга в Обласній лікарні, а далі очолив відділ дитячої хірургії. Дуже часто до мене потрапляли маленькі пацієнти з важкою патологією – судинними пухлинами гемангіомами. Тож зайшла мова про організацію гематонгіоматозного центру дитячої хірургії, як філії Київського інституту проблем онкології, який мені запропонували очолити. Вивчивши патологію, запропонував принципово нові методи лікування з використанням лазера. За десять років пролікував тисячу двісті дітей, смертності не було. Узагальнивши свою багаторічну працю, захистив дисертацію на ступінь кандидата медичних наук.
Далі почав викладати в Черкаському медичному тоді ще училищі. Пізніше, в 81 році, очолив заклад. Паралельно продовжував працювати хірургом в обласній лікарні.
У 86-році, коли трапилася аварія на Чорнобильській АЕС, практично з перших днів був в епіцентрі подій, приймав поранених. На той час мав військове звання майора медичної служби. Пробув у зоні майже сорок п’ять діб, що не пройшло безслідно для здоров’я: маю проблеми з зором, голосовими зв’язками.
Наприкінці 80-х почав викладати в ЧНУ імені Богдана Хмельницького, а тоді ще педінституті, заснував там кафедру валеології. Керував нею двадцять років, отримав звання Відмінника народної освіти, доцента, професора кафедри. Також маю звання «Заслуженого лікаря України».

– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю чудових сина Олега та доньку Віталіну. Син закінчив Черкаський технологічний інститут, працює там же. Донька – за освітою хімік, готується до захисту докторської дисертації. Має звання полковника, працювала в Черкаському інституті пожежної безпеки, прослужила там вісімнадцять років.

– Як познайомилися зі своєю дружиною?
– У Німеччині, на хірургічному столі: оперував їй гострий апендицит. Галю тоді теж призвали на службу, працювала в лабораторії контролю бензину для військової техніки. Дуже мила, вродлива, ніжна й добра дівчина, одразу впала в око. Це були перші серйозні почуття, адже за роботою не мав часу ходити на побачення.
Одружилися там же в Німеччині. А кілька років тому відсвяткували золоте весілля – разом більше п’ятдесяти трьох років.

– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Звісно. Щасливий, що у вісімдесят років готовий допомагати іншим. А ще – маю чудових дітей, двох онуків: Максима, який як і мама, хімік за освітою, навчається в аспірантурі й очолює команду знатоків у грі «Що? Де? Коли?». Інший онук – Віталій – повторив мій шлях – закінчив той же медичний університет, працює хірургом у Черкаській районній лікарні.

– Розкажіть про своє захоплення.
– У сімдесят років вийшов на пенсію і зміг повністю віддатися своєму хобі – бджільництву. Організував обласний центр із апітерапії. Закінчив київську академію нетрадиційної медицини, отримав диплом лікаря-апітерапевта.
Через багато років роботи хірургом збагнув, що лягати під скальпель – далеко не найприємніша процедура. Тому зараз намагаюся шукати методи лікування хвороб без оперативного втручання.

– Про що мрієте?
– Підготувати когорту хороших бджолярів і передати свої знання та вміння учням.

– Любите читати? Яку зараз книжку читаєте?
– Намагаюся слідкувати за всіма новинками. Але найдужче люблю українську класику: Карпенка-Карого, Лесю Українку, Івана Франка. Часто цитую їх на своїх лекціях.
Зараз читаю книжку «Древняя тайна Цветка Жизни». У ній – про виникнення життя на Землі, Єгипетські піраміді та піраміди в Чилі, Мексиці, Тибеті, про інопланетян, Атлантиду та її цивілізацію. Люблю перегорнути кілька сторінок перед сном.

– Як відпочиваєте?
– Відпочити допомагає лише зміна діяльності. Маю діляночку землі – десять соток. На ній розбив садок, будую хату бджоляра. Маю авто з причепом, де стоять вулики з бджолами, тож можу виїжджати на медоноси.
Раніше дуже захоплювався рибалкою, обожнював посидіти на березі з вудочкою. А зараз увесь вільний час забирає бджільництво.

– Ви вірите в Бога?
– Я вірю в Творця, Матінку Природу. На лекції студентам завжди говорив: «Коли згадую слово «Природа», пишу його з великої літери».

– Що було найбільшим розчаруванням у житті?
– Такого й не пригадаю, адже завжди був оптимістом. Переконаний, що з найважчих ситуацій завжди можна знайти вихід.

– Якби можна було повернути час назад, хотіли б щось змінити в своєму житті?
– Ні. Колись думав, що тоді, на вступному екзамені, коли кинувся захищати свою оцінку й право на вступ до університету, я виборов свою долю. Адже проживши вже вісімдесят років, точно знаю, що лікувати людей – то моя місія на Землі.

Світлана Лазоренко, фото автора та з архіву героя публікації