Своє життя він присвятив лікуванню й навчанню. Ще в ранньому дитинстві вирішивши стати хірургом, за десятки років медичної практики він врятував тисячі життів. І навіть зі своєю коханою дружиною, з якою разом ось вже 53 роки, познайомився на… операційному столі. Відверто про життя розповідає
відомий лікар та педагог Віталій Підгорний, який 28 січня відсвяткував своє 80-річчя.
– Віталію Костянтиновичу, розкажіть, де навчалися і чому обрали такий фах? – Освіту здобув у Київському медичному інституті імені Богомольця, вчився на лікувальному факультеті. З шести років мріяв стати хірургом. А все через батька, Костянтина Тимофійовича, який повернувся додому після визволення Чернігівської області в 44-му з ампутованою правою ногою та пораненою рукою. Рани загоювалися дуже важко, разом із старшою сестрою доглядали за ним, лікували. Я бігав за три кілометри в аптеку, купував необхідні засоби, Ніна – прала бинти. Увесь цей час мріяв знайти спосіб пришити батькові ногу.
Ось так змалку вирішив, що буду лікарем. В інститут вступив із першої спроби, витримавши конкурс у двадцять осіб на місце. Хоча після шести екзаменів ледь не завалив останній – з хімії. Відповівши по білету, помітив, що професор ставить четвірку. Збагнув, що для вступу не вистачить одного балу. Усередині щось збурилося, подумав: «Треба боротись!». На стіні висіла таблиця Мендєлєєва з незаповненими рядками. Попросив, щоб викладач вказав на будь-який елемент, якого не вистачає, і я назву всі його характеристики. Як зараз пам’ятаю, що трапився цезій. Після ідеальної відповіді, професор поцікавився, звідки такі глибокі знання. Розповів йому історію про батька і своє несамовите бажання стати хірургом. Так, попри велику конкуренцію, таки зміг вибороти свій шанс на омріяну освіту.
– Яким ви були студентом?– Допитливим, завжди займався саморозвитком, на четвертому курсі був старостою хірургічного гуртка. Хоча й в мене траплялися різні ситуації, які зараз згадуються з усмішкою, а тоді здавалися справжнісінькою катастрофою.
Якось на першому курсі на парі з анатомії ми вивчали кістки. Посеред заняття до нас зайшов дуже поважний професор Спіров й побачив, що в руках тримаю череп. Латиною попросив показати йому щось незрозуміле – це були перші тижні навчання і, звісно, мертву мову ніхто зі студентів і я в тому ж числі, не знали так досконало. Спантеличений, не розумів, чого від мене вимагають. Професор відкрив журнал, знайшов моє прізвище й поставив одиницю. На наступний раз – знову вліпив одиницю. Незчувся, як назбирав п’ять колів. Треба було виправляти ситуацію й оцінки, адже насувалися екзамени.
Тоді ж на першому курсі пішов працювати в анатомку (морг – авт.). Одного зимового вечора так захопився операцією, що втратив відчуття часу: на трупі шукав грудний нерв і виявив його в нехарактерному положенні. Захоплений знахідкою, раптом відчув, ніби хтось наді мною стоїть. Серед ночі, в анатомці, коли за вікном мете й лютує вітер – від такого аж мороз поза шкірою побіг… Озирнувся й побачив поруч професора Спірова: у білому халаті, шапочці та з папкою. Полегшено зітхнувши, розповів, що в жодному з підручників не знайшов інформації, що цей нерв може бути зміщеним. Учений п'ятнадцять хвилин читав лекцію про ймовірні аномалії, а далі розгорнув журнал і поставив п’ятірку. Наступного дня всі одиниці виправив на «відмінно».
– Після закінчення інституту, де працювали?– Мене направили головним хірургом до Носівської районної лікарні. Там за нормою повинно було працювати п’ять хірургів, проте не було жодного. Тож усе навантаження лягло на мої плечі. Проте освоївся швидко і за півроку зробив майже триста різних операцій. Жодного летального випадку, чим неймовірно вразив старших колег. Натомість, ще зі студентських років засвоїв одну істину: мистецтво хірурга не лише зробити операцію, а й виходити хворого.
Далі мене на півроку направили в Київський інститут удосконалення лікарів-хірургів. Залишали там і на роботі, але не погодився, адже в Носівській лікарні на мене чекали пацієнти.
У 63-му році надійшов виклик терміново з’явитися в районний військкомат. Там без жодних пояснень мене швидко посадили у літак, а за кілька годин опинився в Німецькій Демократичній Республіці. Три роки працював хірургом у польовому госпіталі.
По закінченню служби приїхав до Черкас, адже звідси родом була моя дружина. Отримав місце хірурга в Обласній лікарні, а далі очолив відділ дитячої хірургії. Дуже часто до мене потрапляли маленькі пацієнти з важкою патологією – судинними пухлинами гемангіомами. Тож зайшла мова про організацію гематонгіоматозного центру дитячої хірургії, як філії Київського інституту проблем онкології, який мені запропонували очолити. Вивчивши патологію, запропонував принципово нові методи лікування з використанням лазера. За десять років пролікував тисячу двісті дітей, смертності не було. Узагальнивши свою багаторічну працю, захистив дисертацію на ступінь кандидата медичних наук.
Далі почав викладати в Черкаському медичному тоді ще училищі. Пізніше, в 81 році, очолив заклад. Паралельно продовжував працювати хірургом в обласній лікарні.
У 86-році, коли трапилася аварія на Чорнобильській АЕС, практично з перших днів був в епіцентрі подій, приймав поранених. На той час мав військове звання майора медичної служби. Пробув у зоні майже сорок п’ять діб, що не пройшло безслідно для здоров’я: маю проблеми з зором, голосовими зв’язками.
Наприкінці 80-х почав викладати в ЧНУ імені Богдана Хмельницького, а тоді ще педінституті, заснував там кафедру валеології. Керував нею двадцять років, отримав звання Відмінника народної освіти, доцента, професора кафедри. Також маю звання «Заслуженого лікаря України».
– Розкажіть про свою сім’ю.– Маю чудових сина Олега та доньку Віталіну. Син закінчив Черкаський технологічний інститут, працює там же. Донька – за освітою хімік, готується до захисту докторської дисертації. Має звання полковника, працювала в Черкаському інституті пожежної безпеки, прослужила там вісімнадцять років.
– Як познайомилися зі своєю дружиною?– У Німеччині, на хірургічному столі: оперував їй гострий апендицит. Галю тоді теж призвали на службу, працювала в лабораторії контролю бензину для військової техніки. Дуже мила, вродлива, ніжна й добра дівчина, одразу впала в око. Це були перші серйозні почуття, адже за роботою не мав часу ходити на побачення.
Одружилися там же в Німеччині. А кілька років тому відсвяткували золоте весілля – разом більше п’ятдесяти трьох років.
– Вважаєте себе щасливою людиною?– Звісно. Щасливий, що у вісімдесят років готовий допомагати іншим. А ще – маю чудових дітей, двох онуків: Максима, який як і мама, хімік за освітою, навчається в аспірантурі й очолює команду знатоків у грі «Що? Де? Коли?». Інший онук – Віталій – повторив мій шлях – закінчив той же медичний університет, працює хірургом у Черкаській районній лікарні.
– Розкажіть про своє захоплення.– У сімдесят років вийшов на пенсію і зміг повністю віддатися своєму хобі – бджільництву. Організував обласний центр із апітерапії. Закінчив київську академію нетрадиційної медицини, отримав диплом лікаря-апітерапевта.
Через багато років роботи хірургом збагнув, що лягати під скальпель – далеко не найприємніша процедура. Тому зараз намагаюся шукати методи лікування хвороб без оперативного втручання.
– Про що мрієте?– Підготувати когорту хороших бджолярів і передати свої знання та вміння учням.
– Любите читати? Яку зараз книжку читаєте?– Намагаюся слідкувати за всіма новинками. Але найдужче люблю українську класику: Карпенка-Карого, Лесю Українку, Івана Франка. Часто цитую їх на своїх лекціях.
Зараз читаю книжку «Древняя тайна Цветка Жизни». У ній – про виникнення життя на Землі, Єгипетські піраміді та піраміди в Чилі, Мексиці, Тибеті, про інопланетян, Атлантиду та її цивілізацію. Люблю перегорнути кілька сторінок перед сном.
– Як відпочиваєте?– Відпочити допомагає лише зміна діяльності. Маю діляночку землі – десять соток. На ній розбив садок, будую хату бджоляра. Маю авто з причепом, де стоять вулики з бджолами, тож можу виїжджати на медоноси.
Раніше дуже захоплювався рибалкою, обожнював посидіти на березі з вудочкою. А зараз увесь вільний час забирає бджільництво.
– Ви вірите в Бога?– Я вірю в Творця, Матінку Природу. На лекції студентам завжди говорив: «Коли згадую слово «Природа», пишу його з великої літери».
– Що було найбільшим розчаруванням у житті?– Такого й не пригадаю, адже завжди був оптимістом. Переконаний, що з найважчих ситуацій завжди можна знайти вихід.
– Якби можна було повернути час назад, хотіли б щось змінити в своєму житті?– Ні. Колись думав, що тоді, на вступному екзамені, коли кинувся захищати свою оцінку й право на вступ до університету, я виборов свою долю. Адже проживши вже вісімдесят років, точно знаю, що лікувати людей – то моя місія на Землі.
Світлана Лазоренко, фото автора та з архіву героя публікації
