Новина із категорії: Ірина Семенова, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Дружина АТОвця: крах надій і адаптація

Дружина АТОвця: крах надій і адаптація
Ірина Семенова, RSS
Дата: 14-02-2017, 10:40.
«Дружина АТОвця» − це вже сталий фразеологічний вираз, професія і спосіб життя. Виник він завдяки десяткам тисяч дружин і коханих тих, хто воює в антитерористичній операції тривалістю в три роки. А інколи здається, що й в півжиття.
Кожна жінка опиняється у різних умовах і переживає появу чи втрату цього статусу по-різному. Хоча б тому, що усі люди – різні, як чоловіки-військовослужбовці, так і їхні дружини. І причини йти в АТО у всіх також різні – від патріотизму чи бажання заробити гроші до «куди дітись, якщо погнав воєнкомат, а у в’язницю не хочеться». Звичайно, легше уявити всіх АТОвців – патріотами, їхніх дружин – безкорисливими і люблячими, готовими піти на будь-яку жертву заради чоловіка і країни, а час після повернення героя додому – казкою, у якій всі жили довго і щасливо. Але, якщо говорити в лоб, то все зовсім не так. Принаймні у тій історії, яку я розповім.
Коли почалася війна, мій чоловік був мені ще бойфрендом. Ми жили у різних містах, бачилися на вихідних і наші стосунки я ще не сприймала серйозно. Раніше він служив в армії, мав досить рідкісну військову спеціальність «зв’язківець», працював неофіційно, а вчився – заочно. Тобто був ідеальним кандидатом для військкомату. Спершу мене це не злякало, адже військкомати саме штурмували добровольці й про їхніх небувалий наплив говорили скрізь. Мій спокій продовжувався до весни — згодом повістки почали приходили тричі з інтервалами у півроку.

Після останньої його все ж таки забрали.
Я їздила до Жені п’ять разів за 15 місяців. Через це деякі родичі почали називати мене «дружиною декабриста», хоча він був на війні, а не в засланні. Нічого героїчного у поїздках на схід немає. Сідаєш увечері в машину з «бла-бла-кару», дрімаєш на передньому сидінні, слухаєш розповіді водія про те, де і як його підстрелили на цьому відрізку дороги, фотографуєш колії від танків, внутрішньо завмираєш при переїзді через кожен із п’яти блокпостів. 10 годин у дорозі, і от, ти вже в Артемівську (тепер він зветься Бахмут). Або потягом – це зручніше, але довше, і ще посеред ночі треба з годину потусуватися на незнайомому вокзалі з підозрілими тіпами алкоголічної зовнішності. Найзручніше добиратись до Волновахи — є прямий потяг із Шевченково.


Але сьогодні я стикнулася з тим, що виявилося складнішим за романтично-героїчні поїздки і тягуче безкінечне очікування.
З крахом своїх планів і уявлень про сімейне життя після АТО.
Ні, він не ховає під подушкою гранати і не кричить уві сні. Йому не сняться убиті ним люди, бо, на щастя, йому не довелося вбивати. Найнеприємнішим сюрпризом для молодої дружини може стати те, що у чоловіка зовсім не буде для неї часу. Бо після того, як він рік-два був «вирваний» з цієї реальності, йому знову доведеться будувати довкола себе нову систему координат. Кілька місяців піде лише на оформлення документів для отримання статусу (на «вибивання» пільг можуть піти й роки). Треба буде шукати роботу, інколи, щоб потрапити на пристойну, вчитися чи стажуватися майже задарма. «Перебрати», а інколи й повністю змінити коло спілкування, переоцінити життєві цінності, попутно вирішуючи матеріальні проблеми.
Тож замість «парадіза», у якому уявлялося, як ви «вік обнявшись просиділи», дружина опиняється в енергетичному вакуумі, де на неї не вистачає, а ні сил, а ні часу. І дорікнути наче немає чим – чоловік старається для тебе, щоб побудувати ідеальне майбутнє, щоб довести собі, що він не дарма там воював, щоб не виникало бажання знов повернутися на фронт – де все просто й зрозуміло, і якраз після його демобілізації підняли зарплати.

І ось, ти, нервово поглядаючи на годинник, і вже втретє розігріваючи холодну вечерю, ловиш себе на жахливій думці, що майже з ніжністю згадуєш ті п’ять своїх героїчно-романтичних подорожей, схожих на стрибок із тарзанки: спочатку страшно, а тоді – солодко. Коли годинами не вилазили з ліжка. Коли з легкістю витрачали дві зарплати за три дні. Коли жили моментом, бо фізична близькість смерті робить відчуття життя гострішим.
Головне тут – зрозуміти, що нині найбільш героїчний подвиг для твого героя – це жити нормальним життям: досягати цілей, боротися з труднощами, не скочуватися після перших трьох чарок до «я в рот *бав, я воював!» І навіть (якби єретично це не звучало в нинішніх умовах) лишити війну позаду. Як пройдений етап свого життя.

Теги: черкаси, черкаська область, дружина, АТОвці, сприйняття, війна

Черкаси наживо

17 жовтня до Дня захисника України в Черкасах відбудеться презентація заключного етапу черкаського циклу Всеукраїнського соціального проекту
Черепи в кілька рядів знайшли на городі у жителя Чигирина. Археологи та антропологи називають це унікальною знахідкою. За їхніми словами, це можуьб
< >
«Самотня» мама ...
Юлія Фомічова, RSS
Про книгу «Ретроград» ...
Лев Хмельковський, RSS
o
o
o
o
o
o
o
o
o
o