Поствалентинівське

Якось одна поважна людина під час опитування заявила: «Свято закоханих? О! Ні, я його не сприймаю!» Мовляв, воно і не наше взагалі, та й засноване на честь якогось не зовсім певного католика, який вінчав тих, кого й сьогодні не в кожній церкві згодяться вінчати.

Що ж, слушна думка. І заперечити її доволі складно. І чоловіків у нас Валентинами ніколи не звали, і листівочок вони жінкам не дарували. Важкувато, знаєте, зашкарублою від плуга і шаблюки рукою нанизувати літерки на дрібненький розцяцькований шматочок паперу.

Та є в отій багатостраждальній українській душі щось таке, що відома кожному з дитинства Леся назвала «те, що не вмирає». І воно, оте капосне «щось», постійно хоче чогось такого, чого не заміниш ні сучасними вигадками китайської інженерної думки, ні піднесенням національно-патріотичної свідомості, ні навіть напівістеричною радістю від отого скажено-нестримного підвищення рівня життя. Краси якоїсь хочеться, душевності, світлості. Якщо хочете, отої частинки Бога, яку кожен з нас вже навчився ретельно ховати від інших під панцирем заклопотаності і штучних посмішок для потрібних людей.

Кохання – чи не найпростіший спосіб витягти душу-черепашку з-під панциря. І як не дивно, розпіарені маркетологами і ласими рекламістами особливі дні календаря, трохи таки допомагають робити це. Хочете доказів?
Підходить до мене вчора мій найрідніший у світі мужчина (пробач, батьку, але це вже не про тебе) і заявляє: «Тату, а пам’ятаєш, ти мені там валентинку виготовляв для урока праці?» «Це оту, яку я розмальовував цілий вечір, а мама підписувала красивим почерком?» «Ага.» «Ну, і як, є дванадцятка?» «Розумієш… Немає. А ти, того, не міг би ще одну зробить?» «Оппа! А з тією що сталося? Загубив?» «Та ні, я її… » «Та кажи вже» «Ну, подарував… Каріні».

П.С.: А до чого це я власне веду? Мужчини, там у нас далі по календарю є (ой, тобто вже немає) радянсько-комуністичне свято. Ну, оте, що День весни, квітів і т. д. То ви ж розумієте, як повинні поводити себе в цей день національно-свідомі українці? Ага! З мужнім лицем виходимо на роботу і на кожному кутку кричимо про те, що ми тепер вільні і незалежні від пережитків минулого. Якщо ж хтось душею ще й досі з Кларою Цеткін – то це його, ну, тобто її, власні проблеми. Але ввечері, коли повертатиметеся додому, не забудьте заглянути в квітковий магазин. Так, на всяк випадок. Раптом, вдома на вас чекатиме не сучасна ділова жінка, а маленька пухнаста душа, яка визирає зі своєї черепашки в очікуванні хоч і скасованого, але все-таки свята.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x