Коли чуєш її голос, чомусь одразу в уяві постає картинка чистого прозорого струмка, який несе свої води поміж весняних берегів, весело дзюркочучи на гладеньких камінчиках, ніби щось розповідаючи природі довкола. Напевне, Ользі Федорівні саме вона не поскупилася зробити такий щедрий подарунок. А любов до пісні цій жінці, мабуть, передалася з молоком матері, коли та співала маленькій Олі колискові – такі ж прекрасні, пронизані любов’ю і щедрістю, як та земля, де вона з’явилася на світ.
Ольга Федорівна Білоножкіна народилася 6 травня другого мирного повоєнного року у маленькому, затишному білоруському містечку Вєтка Гомельської області.
У рідному містечку Ольга Федорівна закінчила школу, згодом сільськогосподарський технікум. І де б не працювала вона – чи то в радгоспі, чи то у сільськогосподарському управлінні, чи то у відділі освіти – скрізь її супроводжувала пісня. Її неповторний голос зачаровував земляків. Адже виступала вона у хорових колективах як солістка. А із своїм меншим братом навіть виступала дуетом на сцені у столиці Білорусі – Мінську. Це трапилося після того, як їхній хоровий колектив став одним із переможців обласного конкурсу.
Хотілося б зазначити, що навіть на своєму весіллі Ольга Федорівна на прохання рідні та гостей змушена була заспівати декілька пісень.
Та й тепер, зустрічаючись зі своєю ріднею, можливо, не так часто, як хотілося б, вони співають ті пісні, що чули від батьків, якими так багата не тільки земля Білорусі, адже вони із задоволенням співають і українські, і російські народні, і сучасних авторів.
Можливо, прожила б жінка все своє життя на Гомельщині, де річки багаті рибою, а ліси – різноманітними грибами та ягодами… Проте трагічний квітень 1986-го перекреслив всі плани. У 1990 році родина Осіпкових-Білоножкіних переїхала на Харківщину, у місто Куп’янськ. Незвично було на новому місці, однак саме пісня допомагала долати труднощі, які притаманні, очевидно, кожній сім’ї, що покидає, як кажуть, насиджене місце. Ансамбль «Слобожанка» тепло прийняв Ольгу Федорівну до свого складу. І невдовзі вже місцеві жителі радо сприймали пісні у її виконанні.
Та життя непередбачуване, й іноді людина нічого не може протиставити долі, що завдає таких болючих ран, що гояться тривалий час. На 66 році життя провела в останню дорогу чоловіка Валерія. Боліла, тужила душа.
Але зустріч із Олександром Луцишиним, який теж залишився вдівцем, під час відпочинку на Полтавщині розтопила кригу, що вкрила серце панцирем. Він виливав свою тугу за померлою дружиною грою на баяні, вона ж шукала розраду у пісні. І хоч за їхніми плечима не перший десяток літ, спочатку ледь зажевріло, а згодом спалахнуло пізнє кохання. 21 березня, за словами самої Ольги Федорівни, вона відзначатиме своєрідний ювілей – три роки від переїзду у мальовничий Катеринопіль, що розкинувся обабіч річки Гнилий Тікич. Послухалася вона теперішнього супутника життя після того, як розпочалися бойові дії на східних рубежах нашої держави.
4 березня Ольга Федорівна у складі ансамблю «Оберіг», що створений за ініціативи голови Катеринопільської районної організації ветеранів Миколи Поліщука, разом зі своїми друзями виходила на сцену Ямпільського сільського будинку культури, щоб подарувати ямпільчанам пісні, в які вона вкладає душу, даруючи всім свій прекрасний голос. Художній керівник ансамблю Олександр Луцишин особливо вимогливий до дружини, не дає їй поблажок під час репетицій
Цього понеділка її, як і весь жіночий склад ансамблю «Оберіг», тепло вітали під час концерту з нагоди Міжнародного жіночого свята 8 Березня.
– Для мене, – говорить Ольга Федорівна, – цей день особливий. – Адже квіти, які дарують на 8 Березня, це знак особливої поваги, любові, шани для кожної жінки. І не розумію, як його можна відібрати у тих, кого прийнято називати берегинями сімейного вогнища?..
Коли пісня – це її життя, то вірші для Ольги Федорівни – то її душа. Саме віршованими рядками вона передає своє світобачення, виливає на папері свій багатий внутрішній світ. А почалося це відтоді, як жінка прочитала книгу віршів і роздумів про літературну творчість Дмитра Ковальова. У її творчому доробку багато віршів різної тематики: це і лірика, це і патріотичні твори. І для неї немає великої різниці, якою мовою лягають на папір вірші. Хоч за національністю вона білоруска, їй до снаги творити і українською, і російською мовами.
Коли Бог обдаровує людину талантом, то ця людина талановита у всьому – не пам’ятаю, де свого часу вичитав цю фразу, але, знаючи героїню своєї розповіді, погоджуюсь із її автором на всі сто відсотків.
