Найбільше кохання

Найбільше кохання

…Уперше він побачив її в травні 1859-го, коли приятель, критик Микола Макаров затягнув його на літературну вечірку до своєї сестри Варвари Карташевської. Тоді в Петербурзі в моді було все українське. От і подавала їм дівчина Карташевських, одягнена в усе українське. Найкраще цю дівчину описав Тургєнев:

«У пані Карташевської була служницею малоросійська дівчина Лукерія: особа молода, свіжа, хоч і трошки груба й не занадто красива, але по-своєму приваблива, з чудовими білявим волоссям і тою не то гордовитою, не то спокійною поставою, яка властива її племені».
Вона з першого ж погляду сподобалася Тарасу, який так скучив за рідним, українським. Та тоді йому було ні до Ликери, ні до рафінованої дворянки Надії Ракович, яку сватали за нього в тому гуртку. Усіма думками він уже був у подорожі-поверненні на Україну, де збирався купити землю над Дніпром, збудувати там дім, привести в нього дружину й зажити звичайним життям в оточенні численних дітлахів.
Та гіркою стала та подорож. Дружини не знайшов. Написав поему «Марія», за читання «святотатських» рядків якої його вислали з України. Повернувся в Петербург 7 вересня, засів за підготовку до друку «Кобзаря» та за гравіювання. Знову став бувати на вечірках у Карташевських. І знову йому подавала Ликера…
Не помітно для себе вже закохувався в неї. Та поет добре знав, що таке панська покоївка, то ж намагався перебороти це кохання. Микола Макаров пише Марії Маркович: «Шевченка я щось уже давно не бачу; з ним щось дивне відбувається. Він, здається, закоханий. Право. При тому він став страшенно дратівливий…».

Найбільше кохання

«Хіба ж ви не знаєте, що то таке Гликера?!»
Навесні 1860-го Карташевські виїхали за кордон, залишивши Ликеру Надії Забілі, сестрі дружини Пантелеймона Куліша, яку вважали взірцем чесноти. У Карташевських Ликера була чи не членом родини – коли у восьмирічному віці її батьків забрала холера, вона росла разом із Варварою.
Тепер же дівчина стала простою служницею і нею відверто нехтували. Вона була чудовою майстринею, любила вишивати, та все це її новим панам видавалось дурними забаганками. Їй доводилось носити воду з колодязя й мити підлоги. На літо Забіла та сестра Олександра Куліш переїхали на дачу в Стрельне. От як про це пише дочка Надії Забіли: «На літо, як завжди, ми вибирались жити в Стрельну, Ликера також поїхала з нами. Шевченко приїздив до нас із Петербурга ранком, пішки йшов від станції чотири версти та ввечері повертався додому. На музику він ніколи не ходив, а більше гуляв із нами, дітьми, у саду, що був біля дому, або йшли ми куди далі – на леваду. Потім же, як полюбився він із Ликерою, то запевно, проводив увесь час зі своєю милою у «тихих розмовах».
Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Ликерою. Здається, він ставився до неї, як би й до кожної дівчини-землячки й сироти: сердечно, привітно та й годі. Але як же мати образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись із садочка, де довгенько щось говорив із Ликерою, признався їй, що любить сю дівчину й має одружитись із нею. Як моя мати почула сю звістку, здавалось, що стеля звалилась на голову й придавила її…
– Боже мій, – скрикнула вона, не тямлячи себе від горя й здивування, – що Ви задумали, Тарасе Григоровичу, хіба ж Ви не знаєте, що то таке Гликера?!
І тут відразу, не роздумуючи, вона розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала його намовляти, щоби покинув свій чудний намір. Проте, як і треба було дожидати, Тарас не тільки не послухав цієї дружньої ради, сказаної необережно, а ще й дуже розгнівався на матір, що вона обиджує своїми словами дорогу йому людину й палко відповів їй:
– Хоч би й батько мій рідний встав із домовини та сказав мені, то я б його не послухав!
З тим він і поїхав, дуже лютий на матір…

«Їй хочеться бути баринею, а він шукає простоти й рідного слова…»
Хоч як би там було, а 27 липня 1860-го він освідчився Ликері, а наступного дня вона відповіла «так». У листі до Варфоломія Шевченка Тарас пише: «…Я оце заходився жениться… Будущеє подружія моє зоветься Ликера – крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша од неї, письменна й по-московському не говорить. Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять – не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари!..

«Поберемося ми після Покрови…»
Тарас Шевченко був щасливий. Йому здавалося, що він зустрів саме ту, яку шукав, а всі дрібні недоліки Гликериного характеру щезнуть у шлюбі.
Та от що писала Ганна Барвінок (Олександра Куліш): «Як вона холодно прийняла його пропозицію, хоча за годину всі в дворі знали про це! Яка вона інтересантка! Як вона хоче стерти з себе те, чим цікавиться Тарас Григорович. Їй хочеться бути баринею, а він шукає простоти й рідного слова…»
Зі спогадів Наталки Полтавки (дочка Надії Забіли):
«Восени ми повернулись у Петербург. Ликері тут була виділена окрема кімната, і Шевченко щовечора ходив до неї (до нас же він, власне, забігав тільки вдень, та й то на хвилинку). Случалось, приходив він дуже пізно, об одинадцятій-дванадцятій годині ночі, як ми вже спали, посилав за пивом й просиджували вони так удвох зі своєю милою аж геть за північ…
Одного разу Тарас, приїхавши до нас, сказав матері, що графиня Толстая, давня його приятелька, хоче взяти до себе на життя Ликеру… У призначений день Тарас приїхав у кареті за Ликерою. Вона розпрощалась із матір’ю, потім сіли й поїхали. «Заручену» Шевченка графиня прийняла дуже приязно, посадила її на дивані, угостила шоколадом і заговорила з нею про літературу. Ликера так хитро виляла, що дуже тяжко було здогадатись, що вона в цьому нічого не тямить».
Та пропри все, Тарасу Толстая порадила найняти для нареченої репетитора, який би навчив її грамоті та добрим манерам. Шевченко на свою голову погодився. Він зняв біля академії затишну квартиру, куди й переїхала Гликера. Надарував їй святкового одягу та мештів, вечорами сидів у неї, а вдень працював у академії. У цей час до неї ходив репетитор, красень-студент із університету. Коли Шевченко приходив, він закінчував уроки та йшов геть.
Та от 2 вересня Рада Академії мистецтв вирішила надати Шевченку звання академіка гравірування. У цей вечір він не зайшов до Гликери. Замість нього в неї залишився репетитор. Та потім усе було як і раніше. Шевченко приходив і репетитор закінчував заняття. Якщо ж Тарас попереджав Гликеру, що йде на вечірку й уже не повернеться, то в неї був репетитор. Та от 9 вересня Шевченко з друзями пішов відзначати публікацію поеми «Катерина», надрукованої в журналі «Русское слово». Хоч він і не сказав Гликері, що не повернеться, але вона вирішила, що вечірка буде до ранку й залишила в себе коханця. Проте в той самий день Тарасу Григоровичу стало все відомо…

Від нервової напруги в нього стався серцевий напад
І майже весь вересень аж до 6 жовтня Тарас прохворів. Якось до нього завітав давній товариш Федір Черненко, який побачив на мольберті портрет Ликери. Стало зрозуміло, що Тарас усе ще кохав колишню наречену й уже готовий був її пробачити… Зрештою, він же взяв Ликеру не дівчиною, та й чого було чекати від панської покоївки. До того ж він вважав цей випадок Божою карою за той далекий вечір 1840 р., коли відбив дівчину в Сошенка. То ж Тарас Григорович уже згоден був помиритись. Він надсилає їй записки з проханням зустрітись.
Але відновити стосунки не вийшло. Ликера відповідає слузі Тараса Федору, який прийшов із запискою, що погодилась на шлюб із Шевченком тільки через гроші… Зрозуміло, що після цих слів Тарасова любов вивітрилась, як дим. Він написав листа Надії Забілі з вибаченням за те, що не повірив розповідям про дівчину й попрохав спалити перед очима Ликери всі речі, що дарував і купував на придане. Надія Михайлівна відповіла, що майже всі речі, за словами Ликери, та повернула Тарасу Григоровичу.
Ображений Тарас пише колишньому панові Ликери Миколі Макарову: «Друже мій єдиний! Коли бить, то треба бить так, щоб боліло. А то не поможеш, а тільки нашкодиш. (Чернеча аксіома, та вона й тепер нам до ладу). Ликеря збрехала перед вами, передо мною і перед К.І… Кроме вещей, которые я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб. Ще раз прошу вас, яко искреннейшего моего друга, зробыть, як умієте, і швидче. Амінь».

«Приїхала твоя Ликера, твоя люба. Подивись на мене, як я каюсь»
Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують, чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. А коли діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього – і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі, їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася сюди назавжди.
Близько десяти років – аж до своєї смерті 1917-го – Ликера Полусмак проживала в Каневі. Місцеві діти так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям, годинами просиджувала біля могили, плакала. Ось запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Утім, і тут, біля самісінької усипальниці Кобзаря, її наздоганяла людська огуда. Казали, буцім 70-річна «наречена» приїхала до Канева, аби нажебрати багато грошей. Казали, що хоче погрітися на старості літ у променях Шевченкової слави. Казали, що вона просто грає свою роль покаяльниці… Багато чого казали.
Забута, самотня, у страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка. 4 (17) лютого 1917 року її не стало.
Джерело: http://www.day.kiev.ua

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x