«Фейсбук» не витре твої сльози

Я в подробицях пам’ятаю пограбування квартири політика Сергія Рубана, але не можу згадати теми останньої телефонної розмови з мамою. Вітаю незнайомих мені людей з днями народження, на які мені ніколи не потрапити… і забуваю про 80-річчя двоюрідної бабусі. Можу відтворити по пам’яті імена і статки усіх родичів депутатів Черкаської міськради, яких вони вказали в декларації, а імена і фото моїх власних родичів лежать вже кілька років, очікуючи свого часу. Доки я дістану їх із папочки, перечитаю і нарешті створю обіцяне батькам родове дерево.
Як це сталося зі мною? Коли я перестала жити своїм життям і з головою занурилася у життя 891 «друга», половини з яких я не знаю навіть в обличчя? І головне – для чого я щоранку, щодня і щовечора «забиваю флешку» подіями, які не мають до мене жодного стосунку. Просто, щоб бути в курсі?

«Фейсбук» як сурогат соціальної активності дає відчуття того, що ти «в темі» і на все впливаєш. Це як з роботою в офісі: прийшов на робоче місце – зробив половину справи. «Перелайкав» фотографії друзів, прокоментував пости, зробив кілька «репостів» із важливими закликами, висловив ставлення до проблеми. І зі спокійною душею можна братися за виконання основних справ. От тільки ранкова «свіжість голови» вже втрачена, бо мозок продовжує перебирати тонни інформаційного сміття, намагаючись виловити щось дійсно корисне. І кожних 2-3 хвилини людина «переключається» ‒ то на розмову з колегою, то «терміново» комусь подзвонити, то кави випити, то на робочому столі прибрати. А тоді ще й дивується – лише 11-та, і звіт/статтю/угоду (необхідне підреслити) створено лише на 10%, а сил на продовження роботи вже нема. А тут і обід. І післяобідній «зомбі-тайм» з чашкою чаю чи кави, печивом і… «Фейсбуком». І знову мозок «перемикається» кожні дві хвилини, перескакуючи в стрічці з посту на пост.

На відміну від сучасних школярів я пам’ятаю часи, коли ще не було соцмереж. Ні, я зараз не стану зітхати за тим, як добре жилося в Радянському Союзі. Я там прожила всього 2 роки. Але ще якихось 6 років тому у мене з однією подругою була чудова звичка: щоранку по дорозі на роботу ми «зідзвонювалися» і обговорювали вчорашній день. І плани на сьогоднішній. І просто різні дрібниці. І цих 10 хвилин щирого спілкування заряджали позитивом і натхненням на аж до вечора.
А потім в нашому житті з’явилися смартфони. І «Фейсбук». І живому спілкуванню настав кінець. Можливо, спочатку рука за звичкою й тягнулася до телефону, щоб набрати номер подруги/мами/сестри/бабусі, але очі щоразу наштовхувалися на чийсь новий пост. А в соцмережу варто лише зайти. Думаю, в кожного була ситуація, коли зайшов на хвилинку перевірити пошту і завис на кілька годин.
І поки ми живемо чужим життям наші власні плани, мрії, цілі відходять десь на задній план. Друзі, родичі, кохані віддаляються, а енергія втікає, як вода через сито.

І в один прекрасний день під постом про хворобу можна зібрати сотню сумних лайків і кілька десятків коментарів «Одужуй!», але жодного волонтера, який привіз би фрукти і ліки. А депресія, завуальована в сумному вірші чи афоризмі, спровокує лавину картинок «Не сумуй і все мине», але жодному з фаловерів і в голову не прийде запросити на прогулянку чи каву, щоб розвіяти печаль.
Перефразовуючи Мерлін Монро «Інстаграм» не чекатиме тебе вдома, «Фейсбук» не витре сльози, а «Ютуб» не обійме вночі. І кількість підписників тут не має жодного значення.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x