Це її війна…

Вона проведе його рано-вранці, вмиваючись сльозами та пригортаючи до себе дитину. Зачинивши за ним двері, вона вкотре перемкне тумблер із слабкої на сильну. Більше не можна розкисати. Хіба що вночі, коли ніхто не бачить і не чує. Він іде на війну, щоб захистити від лиха її і їхніх дітей. А ще інших матерів і дітей, чиї чоловіки не там. Йде не з примусу, а за покликом серця.

Вона розуміє його і пишається. Навіть коли давиться сльозами, рахує дні в календарі, спить із телефоном у руках, благає Божу Матір та ненавидить війну. Вона не зовсім розуміє бенкети у час, коли її чоловік п\’є воду з калюжі, і має мало відповідей на питання, бо не читає новини… Вона тільки подивиться на нову блузку у вітрині магазину, але останні гроші збере на дрібничку і передасть йому − щоб пам\’ятав, як сильно його чекають. Їй хочеться, щоб її пожаліли, допомогли, але водночас вона готова вбити, коли її жаліють і допомагають. Вона вміє дякувати за кожен день, кожен поцілунок і кожне слово.

Вона сміється й інколи навіть вдягає сукні й робить зачіску, і тільки іноді за келихом вина після опівночі може розказати подругам, що в неї на душі. Та й подруг, які б розуміли, стає все менше з кожним днем… До війни звикли всі, але вона не звикне до неї ніколи.

Вона знає, що її чоловік і багато його побратимів не читають Фейсбук. Вона перекаже йому всі вітання із днем добровольця. Але якби її спитали, вона б попросила, щоб помолилися. Щиро помолилися, аби він повернувся до неї живим і неушкодженим…
Його чекають…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x