Вічна тема: невістка й свекруха. При згадці про цю пару багато кому спадає на думку повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» – класичний приклад постійного протистояння, безкінечної й непримиренної війни.
А ми сьогодні розкажемо протилежну історію: свекруха з невісткою прожили разом понад чверть сторіччя й увесь цей час стосунки між ними – як між рідними, як між матір’ю і дочкою.

Розповідає власний кореспондент «Нової Доби».

То наша невістка така покірна? Та ні, ймовірніше добра душею. А наша свекруха така мудра? Так, мудра своїми роками – їх зозуля накувала їй уже 90. І материнським серцем, яке завжди знало, як підтримувати сімейний мир, знало міру суворості й ласки.

Невістка
Десятирічна Віра стояла біля труни й не розуміла, що це робиться на світі. Чому мама лежить у цій чорній домовині? Семеро дітей плачуть біля неї. А матуся непорушна. Коли Вірі сказали, що в мами інсульт, вона не знала, чи плакати їй, чи радіти, бо не розуміла, що то таке. Тепер розуміє. Ось матусеньку виносять із хати. Віра теж плаче разом з усіма, але в глибині душі не вірить, що мами більше не буде. Бо як же вони без неї?..

Як без мами, вона пізнала згодом, хоча тато й намагався в усьому замінити маму. Федір Луговський був без руки й ноги – таким прийшов з фронту. Однак умудрявся обшивати дітей, бо на фабричне для такої сім’ї не стягтися. Шив і спіднички, й валяночки. Тоді допомоги на дітей від держави не було. А ще Луговський був, як тоді казали, «спекулянтом»: купував у своїй Сагунівці картоплю, цибулю і віз у Світловодськ – там дорожче. З того теж мав якусь копійку. За спекуляцію суворо карали, та на безногого порушника-інваліда з купою дітей навіть інспектори дивилися крізь пальці й не штрафували.
– Вірко, вставай, – торсає, було, старша сестра Дуня. – Треба вареники ліпити, я сама не встигну. Шестикласниця – Віра підіймає голову, але та падає знову на подушку.
– Спати хочеться, ще ж так рано, – мало не плаче.
– Уставай, бо коли підеш до свекрухи, то як будеш їй годити, невмійкою будучи?
Віра встає, і не через якусь там свекруху, яка колись буде чи не буде, а через те, що треба. Дуні справді важко на всю сім’ ю наготувати.

У татом пошитих валяночках Віра Луговська і в інституті навчалася. Намагалась триматися незалежно, й виду не подавала, що їй соромно бути так бідно одягненою. Коли привозила документи, у приймальній комісії офіційно їй відмовити не могли, але радили: «Їдь, дитино, додому зі своїми документами. Хто ж тебе вчитиме, батько-інвалід?» «Я вчитиму», – заступилася тоді за сестру Євдокія. І Віра таки вступила до Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Звідти в 1986 році вийшла зооінженером.

Коли вчилась, мріяла, як отримає направлення в село, як заведе вдома велике господарство, які в неї будуть гарні свині й дорідна птиця. Сказано: натерпілась від бідності та недоїдання. Подруги дивувалися, як це можна хотіти в село? Вони прагнули отримати посади на великих харчових підприємствах або деінде, тільки б у місті. А вийшло навпаки. Подруги дістали роботу в селах, а Віру Луговську направили на Золотоніський інкубатор. Як виявилося, назустріч щасливій долі.
З Іваном вона познайомилася в гостях у Марії Гвоздь – знаної на весь Радянський Союз птахарки. Весела й хазяйновита Марія компанію друзів зібрала вже й не пам’ятається, з якої нагоди. Серед запрошених був Іван Гончар. Саме того вечора Віра зрозуміла, що таке любов з першого погляду. А через рік побачень вони стали на весільний рушник.

Свекруха
Єфросинія Гончар виховувала синів суворо. Звичайно ж, вона любила своїх Олексійка й Іванка. Але те не означало вседозволеності. Сама велика акуратистка, завжди організована, того й синів навчала. Такими й виросли. За професією Єфросинія Михайлівна – вчителька молодших класів. Учителювала переважно в селах. Було їй нелегко. Після війни до першого класу пішли як семирічні, так і восьми, десятирічні й навіть старші – всі, кому війна не дала вчитися свого часу. Як примирити і малюків, і переростків, щоб ніхто нікого не кривдив у ті тяжкі й голодні дні, їй підказувала любов до своїх вихованців. Коли йшли зі школи додому, Єфросинія Михайлівна, було, жодного не випустить, доки не застебне пальтечко на всі ґудзики, не перевірить, чи добре шалик на шиї зав’язаний. Хоча на уроках тільки що була ой яка вимоглива.
«У мене сини – як дочки», – казала потім, пізніше, як постаршала. У тому «як дочки» малося на увазі все. Що акуратні. Що не ліниві, а беручкі до роботи. Що ніжні й турботливі до матері, як-то не кожен син уміє. Ось Іван. Коли одружився, то міг би відділитися з дружиною, бо у Віри на той час уже була своя квартира. «Ні, Віро, маму не залишимо. Будемо жити разом», – сказав. А старший Олексій як повертається з дороги, то насамперед до матері заходить, а потім уже йде додому. «Якби мені, мамо, й своїх дочок так виховати, як ви синів», – скаже колись Єфросинії Михайлівні невістка.

«Бог мене винагородив за сирітство»
Так оцінює Віра Федорівна, тепер уже Гончар, своє заміжжя. У розмові з авторкою цих рядків наша героїня промовила несподівані слова:
– Я не заслужила такого чоловіка.
І на очах раптом зблиснула сльоза. Побачивши здивовано-запитливий погляд співрозмовниці, пояснила:
– Ні, я нічим не завинила перед ним. Просто Ваня дуже добрий, уважний, терпеливий і великий психолог. За професією він учитель, викладач хімії. Але й мене так багато навчив. Колись я вважала себе обділеною долею, бо так рано втратила маму. Та Господь мене винагородив за все.
І додає з усмішкою:
– Часом чоловік каже мені: «Віро, чого ти так голосно говориш? Я ж добре чую». А я відповідаю: «Бо я так довго в житті добивалась, щоб мене почули».

…Віра вперше познайомилась зі свекрухою на весіллі. Заочно вони знали одна про одну багато. Єфросинія Михайлівна й подарунки передавала. Але приходити в гості до майбутньої свекрухи тоді було не заведено, ніяка скромна дівчина собі того не дозволяла. Виряджаючи доньку заміж, Федір Луговський, як годиться, дав Вірі рушник і калину, щоб вручила чоловіковій матері при зустрічі. Той рушник зберігається в родині як дорога реліквія, так само й той, на якому молоді стояли, одружуючись. Другого дня після весілля молода невістка встала раніше за всіх. А коли прокинулась Єфросинія Михайлівна, то почула привітне «мамо».

– Мені зовсім не важко було сказати це слово свекрусі вперше, бо я за ним так стужилася відтоді, як поховали маму, – каже Віра Федорівна. – До того, ж це була Ванина мати. А далі я в неї всього-всього вчилася: і готувати, й господарювати. Ми все робили разом. Коли я затримувалася на роботі, інколи мало не до півночі, то свекруха, було, не ляже спати, доки всю роботу поробить – і свою, й мою.

В Івана Федоровича й Віри Федорівни народилося дві доньки: Надя, а потім Таня. Були важкі часи для економіки й для людей. От і підприємство, де працювала пані Віра, розвалилось. То вона собі надумала стати приватним підприємцем. А оскільки все життя працювала на інкубаторі, вирішила взятися за те, що знає: торгувати яйцями. Накупила їх на 700 гривень.

– Ми тоді з чоловіком ніч не спали, переживали: а що, як не продамо? Усі ж гроші, які були, вклали у той товар. Продали. Правда, нічого не заробили. Але й у збитку не залишились.
Із досвідом справи пішли краще. Тепер у Віри Федорівни постійне робоче місце на ринку і який-не-який, але постійний заробіток. Виросли доньки. Старша вже має свою сім’ ю, молодша ще не заміжня, студентка.
Невістка зі свекрухою за прожиті разом роки жодного разу серйозно не посварилися. Весь час у мирі й злагоді.
– Та одного разу я таки стояла перед свекрухою на колінах, просила пробачення, – згадує Віра Федорівна незвичайний випадок. – Яка була моя провина – вже й не пам’ятаю. Мабуть, не дуже велика. Знаю тільки, що мені було дуже соромно. Бо вона ж мені – як мати.

Ніна Власенко, фото з сімейного архіву героїв публікації