Для більшості з нас знайомство з особистістю Т.Г.Шевченка та найтісніше спілкування з його поезією починається у шкільні роки. І у шкільні роки й завершується, залишаючи закарбованими в пам’яті кілька хрестоматійних цитат і… Зізнаюся, що у мене, випускниці 1980-го школи з російською мовою навчання, тривалий час будь-яке згадування про геніальність Тараса Шевченка викликало скепсис і навіть певну ніяковість. Та з розмов з теперішньою молоддю, недавніми випускниками шкіл вже Незалежної України можу зробити висновок, що ситуація мало чим відрізняється. Незважаючи на те, що постать Тараса Григоровича Шевченка наполегливо вкарбовується у символьний ряд Української Незалежності та Державності, сприймається це великою мірою формально, починаючи зі шкільних уроків.

Однією з найбільших проблем гуманітарного характеру вважає цю ситуацію Василь Пахаренко, професор Черкаського національного університету імені Б.Хмельницького. Розмова почалася з відповіді на питання, яке Василь Іванович сформулював сам: «Для чого взагалі вивчається література в школі? Чи подібна ця дисципліна на етапі шкільного вивчення до математики, хімії, навіть української мови?»

Василь Пахаренко: У цьому зв’язку пригадуються рядки з 2-ї дії “Лісової пісні» Лесі Українки, коли Мавка просить Лукаша зіграти щось на сопілці, а він відмовляється, посилаючись на те, що роботи багато, що мати буде незадоволена. Зрештою, Мавка говорить йому наступне: «Ні, любий, я тобі не докоряю, а тільки смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятися» і уточнює: «я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твою про те співає виразно-щиро голосом сопілки». І виходить, що мистецтво, зокрема, література потрібна, насамперед, щоб допомогти людині вдосконалити себе і виявляти найвище, найдуховніше, найсвітліше. Тобто, вивчення набору дат, переліку та визначень жанрів, імен героїв тощо не є головою метою літератури – так можна вчити математику, історію,англійську чи навіть українську мови. На жаль, в реальності ми маємо сьогодні в школі вивчення літератури іще в системі, подібній до колишньої, радянської. А в ній літературі – особливо українській літературі – відводилася роль ще й формування «будівничих комунізму» відповідним підбором творів для вивчення, з переважаючим виразно соціальним змістом – про тяжку долю жінки-кріпачки у феодальному суспільстві, про революціонерів, «Партія веде» і т.д. Чи могла така література привабити школяра? Звісно, що вона залишала по собі тяжкі враження і нехіть до подальшого знайомства. Порятунком був хіба що гарний, розумний вчитель. Мені тут пощастило, і я досі дуже вдячний Галині Панасівні Онуфрій з нашої школи у Слободі…

Кор. Чи ж є тодішнє і теперішнє сприйняття постаті Тараса Григоровича Шевченка та його творчості наслідком такого підходу до вивчення української літератури?

В.П. Щодо Шевченка, то тут особливо складно. Є багато причин і проблем. Багато питань і щодо вибору творів для вивчення в молодших класах. Часто вони мають смисл глибший, ніж дитина може усвідомти. Зокрема, «Заповіт» не до віку семикласників, а 5-тикласники, звісно, завчать «Садок вишневий коло хати», але навряд чи зрозуміють всю красу та глибину цього твору. У 9-му класі його творчість вивчається дуже довго. Ціла навчальна чверть з Шевченком для дев’ятикласників – це дуже втомливо. Для вчителів також. Я про це говорив, коли складалася програма вивчення української літератур для 9-го класу, на жаль, до мене не в усьому дослухалися. У поєднання з таким наполегливим згадуванням імені Шевченка виникає своєрідна системна алергія, пересичення. Не тільки на передодні теперішніх ювілейних урочистостей, а й постійно перед певними датами про Шевченка говорять часто формально, нещиро, нефахово, для годиться, з доречних і недоречних трибун. Наш простір пересичений іменем Шевченка в назвах установ, парків, скверів, вулиць. Продовжується встановлення пам’ятників, погрудь…Звісно, він надзвичайна людина, але ця надзвичайність розмивається частим згадуванням. А він сам не мав претензій на якесь особливе ставлення, був надзвичайно простою, розкутою в спілкуванні людиною. Думаю, що він не сприйняв би ніколи й перейменування його рідного села, яке завжди було для нього святим як Керелівка. Другий бік цього суспільного пересичення Шевченком – це відмова від необхідності цікавитися і знати щось про інших діячів української культури, в тому числі й причетних життям та діяльністю до Черкащини – і це тема окремої великої розмови.

Наступна проблема, з якою стикається вивчення Шевченка в школі – це те, що він був поетом надзвичайно заглибленим у життя. Це не той «критичний реалізм», а те, що у літературознавців називається віталізмом. Це – культ життя , захоплення життям в усіх його проявах: природою, коханням, розвагами, боротьбою, всією гамою почуттів та емоцій. Його Катерина – жива і конкретна, і наймичка і Марія! Вона Богоматір, але – се одно – жива і конкретна. Він вірив, що життя є святим само по собі, бо створене Господом і що людина – свята, бо створена за Образом і Подобою Господа. Тому найбільше до чого він закликає земляків в «Посланії» : «Образ Божий багном не скверніте» – тобто себе! І він був таким чином дуже «включений» у свою добу, у її реалії, пейзаж, побут. Сьогодні ж все змінилося. Ще 30-40 років тому, зокрема в селах, дуже легко сприймали все, що писав Шевченко, бо ще зберігалася подібність у побуті, стосунках між старшими та молодшими, батьками та дітьми. Зараз село швидкими темпами урбанізується і студентам, навіть вихідцям з села, вже важко пояснювати, ну хоча б що то таке «треті півні». Сучасній міській дитині важко зрозуміти і відчути той же «Садок вишневий коло хати», бо вона живе зовсім в іншому вимірі. І вчителеві доводиться творити буквально чудо, вводити дитину у зовсім незнайомий їй світ Шевченка. І чудо може статися, якщо вчитель принесе з десяток картин тогочасного сільського побуту, поставить записи співу соловейка, невимушеного співу простих людей. Зараз багато з того, про що писав Шевченко, треба пояснювати, «матеріалізувати», озвучувати додатково. Треба, щоб люди більше бували на природі, відвідували музеї народної архітектур та побуту, зрештою, ходили босоніж по траві. Вчителеві, аби донести до учня неповторність і геніальність Шевченка, доводиться виходити далеко за рамки тільки звичного викладання предмету. І 90 відсотків успіху залежить саме від нього. Але при тому він сам має розуміти і відчувати Шевченка.

Кор. Чи можна сформулювати, в чому ж для сучасної людини може виявлятися непересічність як особистості,так і творчості Тараса Шевченка?

В.П. Насамперед це – енергетика. Поетичне слово Шевченка може сприйматися як музика, спочатку звуковим образом. От згадаймо: «за кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити просять і потім в дар тобі приносять з пожару вкрадений покров…» – це рядки поеми «Кавказ», які справді ніби гуркочуть чи то гірськими потоками, чи звуками бою. Або ж «Неначе ляля в льолі білій Святеє сонечко зійшло»… Як не дивно, але найближчим до Шевченка російським поетом є Володимир Висоцький. І він точно так же ж складно перекладається іншими мовами. Його творчість також дуже важко відтворити будь-кому, окрім нього самого. І також неймовірно важко читати Шевченка – прикладів вдалого виконання його творів навіть професійними читцями надзвичайно мало. Хоча дивовижно, наскільки органічним виявилося виконання його поезії звичайними людьми у проекті Сергія Проскурні «Наш Шевченко». Можливо це тому, що читці вибирали ті вірші, що їм найбільше до душі. Можливо цією ж енергетичністю пояснюється і величезна кількість народних пісень на вірші Шевченка. Наступною рисою є любов до людини, погляд на світ конкретної людини, її доля, незахищеність, пошуки сенсу життя – без огляду, чи багата людина, чи бідна. Головне – неповторна людська душа. Це та проблема, яка вважається актуальною ля літератури ХХ століття. Вважається, що першим її підняв Федір Достоєвський, але насправді першими були Микола Гоголь і Тарас Шевченко. Три основні цінності ніс Шевченко, і вони аж печуть сьогодні нашому суспільству. Я їх називаю: «три стовпи Світодержця» – пам’ятаєте ті залізні стовпи, яких шукав Шевченко малим? Це – Бог, Людина і Нація. Бог – це початок і кінець всього. Та єдиний спосіб пізнати Бога – це пізнати Людину, пізнати самого себе як Образ і Подобу Бога, і прагнути духової відповідності. Чому ж нація? Шевченко і своїм життям і своєю поезією ствержує, що людина має жити в певному середовищі, аби бути гармонійною і щасливою – Образом і Подобою Бога. Щоб природа, культура, люди, мова навколо були відповідними. В чужому середовищі це неможливо. І ще одна дуже важлива Шевченкова думка – ці всі цінності, ці опори однаково важливі. Він впевнений, якщо хоч одну з них забрати, чи навпаки – здійняти над іншими, то впаде небо, зрушиться світобудова. Якщо вчитель зможе показати це учням, то можна вважати завдання виконаним. Звісно, що з часом робити це все важче.

Кор. Чи ж може настати момент, коли Шевченко залишиться зрозумілим лише вузькому колу, скажімо, лише науковців, і численні згадки на картах міст і сіл сприйматимуться як топографічні позначки?

В.П. Він наступить тоді, коли все залишиться так, як є. Бо ж зараз загальна тенденція спрямована на звуження сприймання Шевченка. І це при тому, що багато видається літератури, творів Шевченка, навіть занадто. Я вважаю, що зараз має видаватися більше підручників, посібників зі шкільного Шевченкознавства. Мають працювати методисти, шукаючи нові підходи, форми для зацікавлення учнів. Якщо цього не станеться, то Шевченко дійсно може залишитися лише географічним фактом. Зараз, особливо в час Майдану, Шевченко став дуже популярним. Але це заслуга не держави, суспільства чи школи – це сталося завдяки ситуації. Коли цей спалах цікавості буде притихати і, навіть якщо не буде притихати – того, що робиться зазвичай, буде мало. Люди сприймуть Шевченка, сприймуть його і діти, якщо тільки не бубоніти раз по раз про те, як наш Тарас сходив «малими босими ногами» нашу святу землю, чи якісь помпезності. Шевченка варто згадувати менше та рідше, але творчо і значно глибше.