Новина із категорії: Ірина Семенова, RSS

Роздрукувати        Друкована версія
Останнім часом я намагаюся оточити себе по-максимуму приємними новинами. А це означає принаймні не «вишукувати» у мережі скандалів і «зрад». Може, це й не зовсім правильно для журналіста, який має бути «в курсі всього», але, з іншого боку, я точно знаю, що всюдисущий «Фейсбук» все одно донесе до мене найбільш обговорюване.

Так стало і з «мовним» скандалом довкола висловлювання Олега Скрипки про «гето» для тих, хто не може вивчити українську. Я довго не хотіла читати про те, в чому ж суть, але лавина постів з висловленням підтримки або обурення і натяками на цитату без самої цитати все ж розпалили мою цікавість. Я почитала «вибрані» цитати з інтерв’ю і ту найскандальнішу і почала прислуховуватися до себе. І, як не дивно, не відчула нічого. Я не могла ні люто плюсувати, ні мінусувати. У моєму житті цієї «двомовної» проблеми ніколи не було.
Я народилася в україномовній сім’ї і ходила в україномовну школу. Але перші дві самостійно прочитані книжки, як і більшість наступних за мого дитинства, були російською. Вдома у нас із україномовних були в основному казки і «Біблія». Більшість перекладів: «Аліса в стране Чудес», «Винни Пух и все-все-все», кілька томів «Тарзана» і «Рембо» (отаке суворе дитинство) я «поглинала» в російськомовному варіанті. Для дев’яностих і ранніх двотисячнихних, на які власне й припали мої шкільні роки, це, мабуть, і не дивно. Не скажу, що це якось особливо на мене вплинуло. Хіба що словниковий запас в обох мовах у мене приблизно однаковий.

В школі ми вчили російську з п’ятого по восьмий клас. Раз на тиждень, сьомим уроком. І я абсолютно впевнена, що то не був згаяний час. По-перше, у нас була ерудована вчителька з широким кругозором і відмінним почуттям гумору, тож відвідувати ці уроки було одне задоволення. По-друге, в абсолютно ненапряжному темпі (з російської завжди було найменше домашніх завдань) я навчилася грамотно говорити і писати. І я не маю зараз тієї проблеми, яку спостерігаю у сучасних школярів, зокрема і учнів «Медіашколи»: тотальна безграмотність. Йдеться не просто про «суржик» в усній мові – діти пишуть українською використовуючи російські слова, конструкції і букви російського алфавіту. Їм важко розрізняти, якщо в школі лише українська, а вдома і з однолітками – лише російська. У першому випадку – граматика без «живої» розмовної мови, у другому – з точністю до навпаки. Але результат завжди невтішний.
Половина моїх родичів живе в Росії. Коли влітку вони приїжджали в гості, то за сімейним столом поперемінно звучали обидві мови. І всі всіх розуміли. Я особисто на російську ніколи не переходила, хіба що пояснити якесь незрозуміле слово. Ну, москвичі, наприклад, ніяк не могли второпати, як правильно вимовити слово «підручник». Воно у них чогось виходило «підрЮчником». А мені була смішна російська свекла, яка ніяк не асоціювалася у мене із звичним нашим буряком. Але «переходити» на російську не було ніякої потреби. Як, власне, і у них на українську. І почуття меншовартісності через це ні в кого не виникало.

Тому мені так дивно було, коли мої одногрупники, відповідаючи на парах українською, на перервах переходили на російську як на якийсь власний «таємний код». Я подивувалася, але потім вирішила, що то їхня особиста справа.
Сама ж я в побуті, на навчанні, на роботі постійно спілкувалася і спілкуюся українською. Це мова, якою я думаю і єдина, якою можу писати вірші. Я не сприймала її «селюцькою» чи чимось таким, за що мало б бути соромно, хоч в часи мого студентства говорити українською було не так модно як зараз. Хоча, власне, так само мені й на думку не спадало поставити в графі «рідне місто» «ВКонтакті» «Черкаси», як робило багато моїх однолітків, виїжджаючи на навчання зі Шполи у різні міста. Бо я пишаюся тим, хто я є і звідки. А Черкаси були мені зовсім чужими перших років 5, поки я адаптувалася до міста, а воно – до мене.

Люди на такий мовний «консерватизм» реагували по-різному. Хтось відверто дивувався, як севастопольці, що чули українську від нас із сестрою. Хтось переходив на незграбну, а хтось і на цілком пристойну українську (знаю особисто багатьох людей, які миттєво «переключаються» і відповідають на питання тією мовою, якою його їм поставили). Хтось запитував чи я часом не зі Львова чи Західної України. Хтось захоплювався тим, як гарно я говорю «а я-от ніяк не можу вивчити».
От якраз з оцим «не можу вивчити» у мене теж конфуз, як і в Скрипки, бо мені дивно, як в україномовній Україні з фільмами, книгами, новинами, інтернетом і оточенням «не можна вивчити» хоча б на побутовому розмовному рівні. У той час, як переважна більшість українців розуміє і може розмовляти російською навіть без спеціального вивчення в школі. Хоч з іншого боку мені незрозуміла агресія щодо «гетто, «дебілізму» і соціальної небезпечності». Може, через те, що я мала таке щасливе дитинство.

P.S. Поки писала цей блог, подумалося, що зовсім круто було б, якби я так само ненапряжно в дитинстві вивчила й англійську. Щоб на рівні з «Сорокою-Білобокою» та «Мухой-Цокотухой» декламувала «The little gray mouse», читала в оригіналі дитячі й підліткові книжки, дивилася фільми і вчила пісні. І спілкувалася з носіями мови. Але то вже, мабуть, завдання для щасливого дитинства моїх дітей.

Теги: черкаси, черкаська область, мова, українська, російська, конфлікт, Скрипка

Черкаси наживо

17 жовтня до Дня захисника України в Черкасах відбудеться презентація заключного етапу черкаського циклу Всеукраїнського соціального проекту
Черепи в кілька рядів знайшли на городі у жителя Чигирина. Археологи та антропологи називають це унікальною знахідкою. За їхніми словами, це можуьб
«Самотня» мама ...
Юлія Фомічова, RSS
Про книгу «Ретроград» ...
Лев Хмельковський, RSS