Серце матері

Серце матері

14 травня ми святкуємо День матері – свято найдорожчих, найдобріших, наймиліших, най-най-най… людей у житті кожного з нас. У цей день ми від усієї душі вітаємо дорогих матусь і бажаємо їм всіляких життєвих гараздів. Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість. Ми вклоняємося вам доземно і цілуємо ваші натруджені руки. І з нагоди цього чарівного свята пропонуємо розповідь голови ради ветеранів селища Чорнобай Віталія Момота.

− Так уже склалося, − розпочинає свою розмову голова ради ветеранів селища Чорнобай Віталій Момот, − що доводиться мені вітати ветеранів не тільки з ювілейними датами чи іншими значимими подіями в їхньому житті, а й проводити їх в останню путь. І коли дивлюся в зболені очі рідних, особливо дітей, коли вони прощаються зі своєю мамою – у моїй пам’яті зринають спогади про ту, яка подарувала мені життя, і в ньому, зримо й незримо, завжди була поряд. Тож пробігши 60 життєвих кіл і вийшовши, практично, на фінішну пряму, захотілося розповісти про свою маму, життєвий шлях якої співзвучний історії нашої країни.
Серце матері
Моя мама, Момот Ганна Андріївна (дівоче прізвище – Задорожна), народилася 21 грудня 1926 р. у селі Нетеребка Корсунського району в заможній селянській родині зі старовинними козацькими коренями. У ці ж дні святкував свій черговий день народження кат українського народу Йосип Сталін, політика якого гострим лезом пройшлася і по долі моєї мами.

Спершу в сім’ї Задорожних місцеві активісти відібрали майже всю землю, коней, волів (вони потім у колгоспі здохли) та потягли на колгоспне дворище молотарку, віялку, жатку, інший реманент. Самого ж господаря з сім’єю тільки того не вислали в Сибір, що був майстром на всі руки і, погрожуючи також і знищенням будинку, змусили записатися на роботу в столярну майстерню. Та найстрашніше було попереду. Почався голод. У мами було ще 5 братів і сестер. Не любила вона про це розповідати, але завжди була не вдоволена, коли я дитиною, чи вже й дорослим, залишав недоїденим шматочок хліба на столі. Тоді вона або змушувала доїсти, або пускала його на сухарики. Якими ж вони були смачними і пахли маминими руками!

− Чому вони всі вижили? – наче сам себе запитує Віталій Михайлович, і, поринувши у далеке дитинство, продовжує розмову, − про це вже розповіла мені бабуся Якилина. Виявляється, дідусь Андрій змайстрував криївку, де зберігалися капуста та картопля, а над нею ще одну, фальшиву, де було трішки ячменю і моркви, яку й вигребли так звані незаможники-активісти, а насправді – звичайні пияки з наганами. А ще бабуся ходила пішки, а де й по Дніпру катером, аж у Херсонську область, де міняла одіж на хліб. А потім з осторогою, щоб по дорозі не одібрали, чи й не вбили, поверталася додому – наділяла всіх 6 дітей – і знову в дорогу. Таким чином були врятовані всі: і дорослі, і малі.
Доля ж сусідів була трагічною – вимер увесь куток. Та одна сім’я, якій допомагали бабуся з дідусем, вижила і, скільки я їх знав, то вони були неначе рідні.

Ще одна важка віха в житті мами – це війна, яку вона зустріла 15-річним дівчам. Ні, воювати їй не довелося, але зазнала німецької каторги.

Трапилося так, що її старша сестра Варка втекла, коли забирали молодь в Німеччину, і надійно заховалася в заплавах річки Рось. Тож поліцаюки (серед них були і колишні активісти) схопили дідуся і тяжко били, щоб дочка вийшла зі схованки. Але Варка не повернулася. Щоб врятувати від розстрілу свого батька, поїхала на каторжні роботи моя неповнолітня мама. Лиха довелося зазнати чимало: тяжка робота на заводі, невдала втеча, концтабір, де вижила лише чудом – її, худеньку, пожаліла сім’я бауерів, яка проживала недалеко від табору, і, домовившись із керівництвом за шнапс, забрала до себе допомагати по господарству, а потім взагалі довірили куховаріння.

Запам’яталася мені мамина розповідь. Під час роботи на заводі життя врятували їй домашні посилки вагою в 200 г (один раз на 2 тижні), де було смажене насіння і сушені фрукти. А коли прийшло визволення, робітники кинулися розбирати хазяйське добро, то мама стояла серед двору і нічого не брала. Тоді до неї підійшла дружина господаря, ніжно пригорнула і на згадку подарувала перину, яка всім нам служила аж до 90-их років.

Після Перемоги випробування для мами не закінчилися. Успішно закінчивши учительський інститут у Черкасах, вона хотіла повернутися в рідний Корсунь-Шевченківський район. Та її викликали в НКВД і прямо сказали: ти приховала, що була в Німеччині, обманом вступила до інституту. Тож, або їдеш на роботу в Західну Україну, або ж диплом на стіл – і марш у табір.

Так мама потрапила в Закарпатську область.

Йшов 1947 р. В розпалі було протистояння сталінської системи з паростками незалежності. Заручником цієї лютої боротьби (часом без правил) стали сотні вчителів, лікарів, культпрацівників. Наведу лише кілька прикладів із розповідей моєї мами, про які вже взнав будучи дорослим. Так, одного разу мама, повернулася зі школи і в хаті, де вона винаймала кімнату, застала озброєних бандерівців, які прийшли до хазяйки за харчами. Далі розповідь мами: «Проходжу до своєї кімнати, а вони всі з автоматами. В мене ноги так підкошуються, але намагаюся триматися твердо. То вони мене й пропустили. Через деякий час один із них зайшов у кімнату, обдивився всі мої книги і мовчки вийшов. Коли бандерівці залишили хату, то хазяйка попередила, щоб мовчала і нікому про «гостей» не говорила, бо з життям розпрощаються обоє – її знищить НКВД, а квартирантку – бандерівці».
Серце матері
Мама так і вчинила. Про ці відвідини, а вони потім повторялися регулярно, не взнав ніхто. Іншого разу бандерівець зустрів маму на містку через річку Тису і попередив, щоб ніколи не хвалила Сталіна, більшовиків і Московію. На що вона відповіла, що Сталін та його режим позбавили її щасливого дитинства, розв’язавши війну з Гітлером, змусили юність провести в неволі нацистської Німеччини, а через його посіпак-енкаведистів вона працює не вдома, а тут. Після довгої мовчанки бандерівець сказав: «Пані навчителько, працюйте спокійно. Ніхто з наших Вас і пальцем не зачепить». Слово було дотримане. Коли я маленьким заблукав у горах, і мене другий день шукали по всіх криницях спеціальним щупом – з лісу вийшов той самий бандерівець, ведучи мене за руку. Повертаючи, сказав згорьованій матері: «Ми здогадалися, що це Ваш синок. Не бійтеся він не голодний».

− Аж в 1959 році ми повернулися в рідні краї, − лине у важкі спогади Віталій Момот, − але без батька. Його просто не відпустили, мовляв, через брак спеціалістів, та ще й член партії. Тодішній владі було наплювати на роз’єднання сім’ї. Аж через 2 роки, нарешті, дозволили виїзд і батькові.

Ці два роки були для нас просто жахом. Голова сільради звинуватив маму у зв’язках із бандерівцями, а нас із сестрою назвав бандерівськими вилупками. Роботу їй не давали, часто сиділи без грошей. І мама, кваліфікований спеціаліст, бо закінчила ще й Львівський державний університет, займалася обшиванням сусідів, знайомих. А гарно шити, до речі, навчилася в Німеччині.

Ситуація змінилася лише з поверненням батька, тим більше, що отримав він роботу спершу в райвиконкомі, а потім і в райкомі партії. З часом був обраний головою Драбівської сільради. На цій посаді він працював понад 24 роки.

Через деякий час мама стала заступником директора, а потім і директором школи, яку зробила однією з кращих у районі. Але минуле і тут зачепило її своїм лиховісним крилом. Виявляється, увесь час вона лише виконувала обов’язки, а не була повноцінним директором, бо для цього потрібно бути членом партії, а тим, хто побував у Німеччині, шлях до вступу в КПРС був закритий. І так аж до виходу на пенсію.
Мама згасла в грудні, напередодні свого дня народження. Стояв біля могилки, востаннє вдивлявся в рідне обличчя, відчував, що з її відходом втрачаю дуже багато того, чого ніколи не відновити. Слухав багато теплих, хороших слів від маминих учнів, колег, керівників села, громадськості і хотілося крикнути на весь голос: «Діти, бережіть своїх матерів. Їхні серця порубцьовані, у тім числі і нашими вчинками, але ці серця живуть для нас, дбають про нас. І щоб материнське серце було довго нашим оберегом – пригортайте маму до свого серця, цілуйте натруджені руки і люблячі очі, допоки мама жива», − з трепетом завершує свою оповідь голова ради ветеранів селища Чорнобай Віталій Момот.

Спілкувалася Інна Чмихало

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x