12 квітня виповнилося 90 років від дня народження Олександрі Михайлівні Олексієнко з Чорнобаю. Особисто привітати та передати вітання від селищного голови Алли Мірошниченко до оселі ювілярки прийшов голова Чорнобаївської районної та селищної ради ветеранів Віталій Момот. Він вручив іменинниці квіти та листівку, побажав міцного здоров’я та довголіття.
«Червоне – то любов, а чорне – то журба» – ці слова найповніше відтворюють життя Олександри Олексієнко. Доля жінки вмістила скупе щастя та страхіття світу. Її життєвий шлях густо всіяний тернистими стежинами. Їй, як і багатьом довгожителям селища, довелося стати свідком найстрашніших подій в історії ХХ століття: пережити Голодомор, жахи Другої світової війни, голодні роки 1947-48-ого, затяжну післявоєнну відбудову.
Квітучого 12 травня далекого 1927 року в Чорнобаї в сім’ї простих селян Михайла і Лізи Качали народилася донька Олександра. Дитинство минуло як у більшості ровесників того часу. Родина була велика, 5 дітей, син та доньки, наймолодша − Олександра. У 11 років стала напівсиротою, померла матуся. Мачуха виявилася злою і підступною тіткою, і діти змушені були розлетітися по білому світу, шукаючи кращої долі.
Олександра не змогла завершити навчання і в 16 років пішла працювати в місцевий колгосп «Заповіт Ілліча». Спочатку носила воду на поле трудівникам, потім і сама стала до роботи на ниві. Олександра Михайлівна, виростаючи у трудолюбивому середовищі хліборобів, зуміла, як нині кажуть, довести свою профпридатність. Все життя пропрацювала на землі. Після «Заповіту Ілліча» була ланковою у «Родіні». З колгоспу, маючи понад 40 років стажу, вийшла на заслужений відпочинок.
У невтомної трудівниці Олександри Михайлівни завжди велося домогосподарство, вона доглядала за коровами, домашньою птицею. Сад, який посадили разом із чоловіком, і город завжди давали прекрасні врожаї, бо знала господиня, мабуть, якусь таємницю, яку повідала їй земля-годувальниця, яку пестувала Олександра все життя, як найдорожчий скарб. А в домі – і зараз ні пилинки не знайдеш, таку чистоту рідко побачиш навіть у молодиці, не те що у жінки в літах.
Всю душу, всю сердечність і доброту вклала Олександра Михайлівна у родину. У 18 років вийшла заміж за такого ж роботящого парубка-однолітка. Незадовго забрали чоловіка в армію, і 3 роки довелося зовсім юній Олександрі виховувати доньку. Повернувшись зі служби, Петро Дмитрович став знаним пічником на всю округу. Весь район, та і за його межами, грівся біля його печей.
Прожила Олександра Михайлівна із чоловіком в любові і повазі до 80 років (на жаль, 10 років тому він пішов за межу вічності). Виростили-виховали доньку і сина. За доньку стала й невістка. «Моя пташечка», – так кличе її свекруха. «Це − моя друга матуся» – лагідно обіймає іменинницю синова дружина.
І в день ювілею гості застали ювілярку в оточенні найдорожчих людей. Син Григорій з невісткою Надією та сусідка Галина Іщенко, яка давно вже стала вірною подругою і членом сім’ї, опікуються Олександрою Михайлівною. А вона, в свою чергу, дякує їм за турботу і увагу та просить Бога, щоб дав її діточкам, які щодня біля неї як ті бджілки крутяться, і онукам (їх у іменинниці троє – Гена з Аллою і Вова) та правнучку Дєнісці здоров’я і найбільших гараздів за їх доброту і чуйність.
І хоча роки беруть своє, та не втратила 90-річна жінка надії на краще життя, не вичерпала свій запас любові, добра, чуйності, не втратила віри в краще майбутнє, молиться за мир і спокій в Україні, просить благодаті добрим людям та щиро дякує Богу за прожиті роки, сповнені працею і добрими справами.
«Хай вам Бог помагає», − прощається з гостями Олександра Олексієнко. І ще довго в душі залишаються світлий погляд ясних очей, наповнених життєвою мудрістю, і міцний потиск ще сильних долонь, які ростили хліб і складаються у сердечній молитві до Бога.
Інна Чмихало
