Женька-Япончик та Ірка-Золота Ручка

Одеса завжди асоціювалася у мене з морем, ринком «Привоз», євреями, специфічним діалектом, гумором і бандитами. В травневі вихідні ми поїхали туди заради першого, хоч ця страшенно холодна і затяжна весна й не обіцяла раннього пляжного сезону. В перший день по приїзду, правда, вдалося понасолоджуватися ласкавим бризом і теплим сонечком, але на тому «лафа» й закінчилася. Тож перебравши інші принади: помилувавшись архітектурою міста і «Сплячою красунею» в «Оперному», ми з чоловіком вирішили – пора: бандити з усіма своїми легендарними «нальотами» чекають на нас. Знали б ми, чим обернеться таке «підживлення» колоритом… але, про все по-порядку.

Першим «пунктом призначення» наших екскурсій стали всесвітньо відомі одеські катакомби – місце, де видобували піщаник звичайними пилками, а потім, в шахтах і рукотворних печерах ховалися бандити і героїчно боролися і були зраджені партизани. Тоді ж я відмітила дивовижний талант одеських екскурсоводів жартувати на такі, на перший погляд зовсім невеселі теми. Хоча, коли я запитувала про окупаційний період та зрадника, що зрештою видав партизанів, було видно, що екскурсоводу фізично боляче про це говорити. Як і тоді, коли він розкривав нам сенс одеської фрази «а при румунах було краще»: практично половину жителів міста після приходу Червоної Армії вивезли до Сибіру як посібників фашистів. Очевидно, у корінних одеситів ця трагедія торкнулася кожної сім’ї…
Після цікавої, але психологічно важкої мандрівки на глибині 15 метрів під землею, нас очікувала інша, уже наземна, наповнена несподіваними поворотами з життя злочинців. Ми слухали про Олександра Козачинського, який написав автобіографічну повість «Зелений фургон» про пригоди конокрадів після революції, лише для того, щоб раніше вийти із в’язниці, в яку й потрапив за описане ним у книзі. Заглядали у вікна будинку, де жив легендарний рекетир Міша-Япончик – благородний бандит, якщо вірити відзнятому кілька років тому фільму, і страшна людина, якщо вірити спогадам очевидців. Вдивлялися у балкони, на яких колись висіли білі простирадла – знак того, що там обслуговували повії, а десь за рогом вгадували будинок, у якому переховувалася клофелінщиця, яка гастролювала усім світом – Сонька-Золота Ручка.

В одній екскурсії переплелися розповіді про чесних людей, які стали відомими злочинцями, і «дрібних» злочинців-карманників, які потім стали відомими людьми, як Льодя Вайсбейн, більш відомий, як Леонід Утьосов. Про доблесних міліціонерів з «музикальними» пальцями (за допомогою гри на фортепіано та скрипці розробляли пальці майбутнім карманникам) та чесних «панів з Молдаванки», які повертали вкрадене лікарю після публікації в газеті зі словами «щоб ви усі здохли, у мене вчора з квартири винесли все», і не чіпали вчителів, сиріт і вдів. Не дивно, що ця екскурсія найбільш затребувана серед туристів.
От тільки хто ж тоді знав, що вже наступного дня ми самі виявимося фігурантами кримінальної історії.
На третій день нашого гостювання в Одеси-мами погода зовсім зіпсувалася. Обридливий дощ і холодний вітер гнали нас до теплих вагонів поїзда, а перестук коліс і похитування потягу заколихували на верхніх полицях. Аж поки цей парадіз не перервав сусід з нижньої полиці дуже дивним проханням:

− Молодой человек, я без всяких претензий. Отдайте то, что Вы взяли и разойдемся – я не знаю Вас, а Вы – меня.
Мій чоловік здивовано витріщився на свого візаві ніяк не розуміючи суті прохання. А той, замість того, щоб пояснити, все повторював, як заведений:
− Там-то немного было, всего 3 тысячи гривен, но карточка, права, все документы…
Урешті-решт вдалося вияснити, що у нашого випадкового попутника пропав синій пакет з уже перерахованим «нажитим непосильним трудом», і він чомусь впевнений, що це саме з нашої вини. Аргументи про те, що ми й досі не спускалися зі своїх верхніх полиць і що в купе була ще жіночка, яка вийшла 5 хвилин тому на станції ім. Шевченка, не мали жодної дії.
− Я ведь только умыться вышел. А у Вас что-нибудь пропало? Нет. Вот видите! – все причитав чоловік. – Все, я вызываю ментов!
− Викликайте кого хочете! – ці звинувачення почали вже мене дратувати, а я вранці і так надзвичайно рідко буваю в хорошому настрої.
Та замість того, щоб набрати 102, «жертва пограбування» демонстративно набрала якогось друга і попросила викликати «Никитишну» в черговий раз переповідаючи власну версію подій, якою він щойно задовбував провідницю.

І, мабуть, стражі порядку вже клали пістолети в кобуру і запускали сирени з синіми мигалками, коли наш сусід по купе вирішив скористатися мудрою порадою провідниці і ще раз передивитись вміст дипломату. І що ви думаєте він знайшов? Так, той самий синій поліетиленовий пакет, в якому все «нажите непосильним трудом».
І, пробурмотівши вибачення, «обкрадений» заявив, що це йому хтось переклав пакет, бо він ніколи його не чіпає. І вийшовши в коридор, демонстративно не закриваючи дверей, по телефону повідав, мабуть, тому ж таки другу, що «он, конечно, поизвинялся, но эта парочка, видно испугавшись, подбросила пакет, пока ходил к проводнице». Ага, аж коліна тремтіли.
Тоді я пожалкувала, що розгубившись, не зняла все те на відео. Існує ж стаття за наклеп. І ще довго міркувала, що б сталося, якби він не знайшов пакета і поліція таки приїхала.
Не знаю, як почувалися дрібні злодії та королі злочинного світу, коли їх звинувачували у скоєному. Почути повні впевненості звинувачення у тому, чого ти ніколи не робив, дуже неприємно.
Хоча… ми ж їхали з Одеси. Очевидно, там в додаток до екскурсій обов’язково ідуть тематичні пригоди.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x