Сьогодні свій 90-й день народження святкує моя прабабуся – Катерина Андріївна Криворучко. Все життя вона присвятила вчителюванню – була наставником для дітей початкової школи. Деякі учні, попри плин років, і нині її згадують, намагаються потрапити в гості. Вона у нашій родині – приклад справжньої праматері, еталон жіночої вірності та сили. Без її молитви, мабуть, увесь би наш рід давно перевірвся б на польові квіти без назви. Та не про те.

У сучасному світі, чомусь, довгожителів обожнюють, ними захоплюються та мріють і собі подовжити життя на рік-два, десять-двадцять. А я скільки не спілкувалася із столітніми ювілярами чи довгожителями чула лише одне: \”Скоріше б уже вмерти\”. Це ж чую постійно і від неї. Коли помер її син, вона кричала до Бога: \”Чому не я? Забери мене!!!\” Тому бабусин вік мене більше печалить, аніж тішить. Людина реально немічна і не може вижити сама. Вона хоче поговорити, а сказати не може, хоче вислухати, а зрозуміти – вже не сила, хоче приготувати їсти – і ледь не підриває увесь будинок від того, що забула вимкнути газ. Кволе тіло і втомлена душа.

Люблю її безмежно, тією любов\’ю, яка з\’єднує нас крізь покоління. І вже не бажаю їй здоров\’я, бо то більше мрії рідних. А бажаю спокою, який дарує мудрість віків, і беру уроки для себе, адже лише у родині ми справжні, і лише такі люди з\’єднують минуле поколінь і їх майбутнє.