Про приємний дитячий спогад і величезну паперову квітку

На одному з сайтів літосвіти стартував письменницький марафон. Перше завдання в цьому марафоні: пригадати своє дитинство і описати приємний дитячий спогад. І я спробувала…
Отже, радянське дитинство – це вам не цацки-пєцки, як каже одна моя давня приятелька. І приємний дитячий спогад в покоцаній роками пам’яті віднайти не так-то легко. Дні народження? Так, всі вони звичайно приємні, але схожі один на одний: орда родичів, святковий стіл і банальні подарунки типу платтячка, костюмчика чи нудної розвиваючої настільної гри. Святкові ранки, пригоди в піонерських таборах, нагородження грамотами, дівчача дружба і перше кохання, поїздка з батьками на море і мандрівки човном по Дніпру… Ніби багато всього приємного, але все присипане радянщиною, мов манною кашею і від того здається трохи прісним і безбарвним. А в дитинстві хотілося свята, ой як хотілося.

Так от, про свято. Одного разу мій тато взяв мене з собою на парад. На парад – це означало йти в величезній колоні серед височенних дядь і тьоть, горланить разом з усіма «Слава Леніну!», «Слава партії!», «Слава труду!» «Урааааа!», і саме головне – гордо нести надувну кульку і прапорець. Потім ці скарби принести додому, піти з ними гуляти і… нехай всі заздрять! Але той день був особливим. Так, ми, як завжди, йшли в колоні серед величезних дядь і тьоть, так, ми горланили, як навіжені, «Слава Леніну!» і «Ура!», та замість банальної кульки і прапорця якийсь добрий дядечко дав мені огромезну червону паперову гвоздику. Гвоздику!!! Це була мрія моїх мрій! Ніколи на жодному параді, ні до Першого травня, ні до Сьомого жовтня, ні до Дня перемоги, я не могла втовпитися, коли роздавали ці гвоздики. Одного разу вони прямо на мені і скінчилися, натомість я отримала два прапорці. Але що таке прапорці, і що таке гвоздика. Та дівчата на провулку ж із заздрощів повмирають, як побачать у мене таку красу. Та зі мною ж усі дружити захочуть, навіть забіяки брати Шулежки, в яких закохані всі особи жіночої статі дошкільного віку на нашому Вергунівському. Так що – так, у мене була величезна паперова гвоздика – і моєму щастю вже не було меж. Я горланила «Слава партії!» так натхненно, що великі дяді і тьоті захоплено посміхалися маленькій свідомій радянській дівчинці, а тато гордо тримав мене за руку і час від часу гладив по голові. А потім парад закінчився. Якісь серйозні дядьки і тітки почали збирати транспоранти і великі прапори. Я дуже переживала аби не забрали мою гвоздику. Тому почала ховати її за спину. Потім ми кудись пішли. Не додому. Від тата і його друзів я почула, що ми йдемо «на пиво». Ну на пиво так на пиво, все ж краще ніж зразу додому. Хоча гвоздику таки хотілося показати на провулку якомога швидше.

Отже ми йшли. Йшли, йшли, йшли. Це напевно було 1 травня і сонце почало добре припікати потилицю, ставало жарко. Вдягнута я була в синю шерстяну кофтинку і теплі коричневі колготки, тож почувалася, як муха в сиропі. Але коли на горизонті вималювався Першотравневий парк, я пожвавішала. В парку були гойдалки: «Ура! Качєлі!» − зраділа я. Але до «качелєй» ми не пішли. Ми пішли в якийсь великий бетонний павільйон. Всередині були високі круглі столики. Причому з двома столішницями. Одна з них вище моєї голови, зручна для дорослих дядь і тьоть, друга – розташовувалася нище, не знаю для чого, але тоді мені подумалося, що для дітей. Тата в павільйоні чекали ще одні друзі. Він у мене був водієм і у нього було багато класнючих друзі-водіїв. Поки ми стояли в черзі, вони весело щось один одному розповідали, голосно сміялися і іноді мені підморгували. Потім вони купили собі пиво і сосиски, а мені сосиски, солодку газовану воду і морозиво в паперовому стаканчику з дерев’яною паличкою. Тато з друзями розклалися на верхньому столику, а мої смаколики поставили на нижній. Морозиво було напіврозтале і на сонці буквально плило, тож їсти дерев’яною паличкою його було майже неможливо. Газована вода була тепла, але пити хотілося, тож все одно смачна. Отже пила я із задоволенням, сама собі наливаючи із темно-зеленої пляшки в паперовий стаканчик. Ну і сосиска – це було диво, яка ж вона була товста, соковита і добренна. Гарніром для неї слугував консервований зелений горошок. Його я на той час не любила, тож їла без ентузіазму. Але сам процес мені приносив задоволення, адже кожну горошинку я виловлювала боковим зубчиком виделки. Горошинки не давалися, каталися по керамічній тарілці. І це було такою собі забавкою. Тим часом зверху вже пішла жара. Татові друзі невідомо звідки взяли цілу в’язку сушеної тараньки. До пива саме те. Вони так завзято трощили ту тараньку з пивом, що я не витримала і вилізла з-під столу, фактично на запах. Тато напевно згадав про мене і начистив цілу купку рибки без кісточок і шкірки. І я з рибою знову залізла під стіл. Добрі татові друзі почали тицяти мені найсмачніші шматочки, як кошеняті, і я із задоволенням жувала солону-солонющу тараньку, запиваючи теплим сітром. Я не зчулася, як випила цілу півлітрову пляшку. І всередині мене, як казав колись Кашпіровський, задзвонив будильник. Казати татові при його друзях, що я хочу в туалет, я не могла, я ж таки дєвочка. Тож терпляче чекала, коли закінчиться пиво-паті. Нарешті друзі стали по одному розходитися. Лишився мій тато і дядя Коля Літвін. Дядю Колю я теж соромилася, але триматися було вже несила, тож я таки попросила тата нахилитися і на вухо сказало йому свою страшну таємницю. Отже ми залишили дядю Колю погуляти в павільйоні, а самі пішли в туалет. Про туалет була ціла історія. Справа в тому, що в нашому парку він знаходився в страшному темному та смердючому підвальному приміщенні, і йти туди без тата я боялася. Він спуститися зі мною теж не міг, бо туди-сюди весь час снували представниці прекрасної статі, а він же був хлопчик. Ну і про те, щоб з ним йти в чоловічу вбиральню навіть не могло бути мови. Тож тато знайшов такі-сякі кущі, прикрив мене, сам відвернувся і… життя знову засяяло для мене святковими барвами. Я згадала, що до всього іншого у мене ще й є велика червона паперова гвоздика, якої напевно немає ні у кого з нашого провулку, і відчула неймовірну радість радісну.

Отже, додому я летіла, як на крилах, пропахла сушеною рибою, з шлунком, повним консервованим горошком, і з паперовою квіткою в руці. До речі та гвоздика була більша ніж моя голова. Уявляєте моє щастя? Отож… Такий от приємний дитячий спогад…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x