Перша фраза, що сказала головний лікар Катеринопільської центральної районної лікарні Людмила Андріївна Борецька про героїню сьогоднішньої розповіді, була такою:
– Ми маємо ким гордитися! Тамара Степанівна – проста трудівниця, але надзвичайно відповідальна до виконання своїх обов’язків, скрупульозна в роботі, але водночас і душевна. Вона знаходить підхід і до своїх маленьких пацієнтів, і до їхніх батьків. Якщо сказати одним реченням про неї, то вона віддає дітям Катеринопільщини своє життя.
І в цих словах керівника головного медичного закладу району чи не найкраща характеристика людини, яка не одне десятиліття присвятила найблагороднішій справі – збереженню здоров’я найменших громадян нашої держави.
Народилася Тамара Степанівна Поліщук у мальовничому селі Радчиха, що розкинулося обабіч широкої улоговини, яку з одного боку підпирає сосновий ліс, а з іншого – розлогі поля. Батьки її змалечку знали ціну праці. Мама, Варвара Никифорівна, яка й досі живе у Радчисі, трудилася у рільничій ланці місцевого колгоспу, а батько, Степан Григорович, – весь вік у комунгоспі. Була вона у сім’ї старшою, тож на неї покладалася і домашня робота, і догляд за меншою сестрою Тетяною. Ще навчаючись у місцевій школі, вирішила поступати у Ватутінське медичне училище. Майбутня професія медсестри на той час була престижною, і від рідної домівки недалеко, тож у вільні від занять дні можна і батькам по господарству допомогти.
У 1973 році, отримавши диплом, дівчина почала працювати медичною сестрою кабінету щеплень дитячого населення Шполянської районної лікарні. Звичайно, трохи боязно було вчорашній студентці працювати з малюками. Та разом з нею працювало подружжя педіатрів на прізвище Сова, яке підтримувало дівчину на перших порах. Адже, і це не є секретом, кожен з нас на початку своєї трудової біографії хвилювався, чи вдасться якісно виконувати свої обов’язки, як приймуть у колективі. Та вроджені працелюбність і відповідальність допомогли Тамарі опанувати свої страхи і хвилювання. Тому матері Петриків і Ганнусь, Світланок і Павликів, йдучи із своїми малятами у дитячу консультацію для проведення обов’язкових щеплень для захисту дітей від різного роду інфекцій, знали – попри молодість Тамара зробить свою роботу якнайкраще.
У 1976 році подружжя Сов закінчило інтернатуру і переїхало працювати у Катеринопіль.
За собою покликали і Тамару. Відтоді у її трудовій книжці з’явився другий запис про те, що вона прийнята на роботу у кабінет щеплень дитячого населення Катеринопільської районної лікарні.
– Нічого особливого чи надзвичайного я не роблю, – говорить жінка. – Працюю, як і десять, як двадцять років тому. А ви знаєте, оті мої найперші пацієнти вже давно виростили своїх діток. Дехто до мене приводить своїх онучат. Тобто вже третє покоління жителів Катеринопільського району.
– Хоч, правда, є серед дорослих і такі, що бояться зайти в кабінет щеплень, – посміхається Тамара Степанівна. – Десь у них у глибині душі залишилася ще ота дитяча боязнь тітки у білому халаті, яка робитиме укол. Звичайно, жартую над ними, а вони й не ображаються…
Разом із чоловіком Василем Олексійовичем (який, до речі, також медик, 15 років працював фельдшером) виростили двох прекрасних дітей – сина Олексія та доньку Оксану. Обоє здобули вищу освіту, нині проживають у Києві. Син працює програмістом, донька має юридичну освіту. Та найбільша радість для бабусі і дідуся – коли Олексій привозить у гості до них внуків Степана і Дашу. Тоді, як кажуть, весь Всесвіт обертається навколо них.
– Діти кажуть, – зізнається Тамара Степанівна, – сиди вже, мамо, вдома. А ніяк не насмілюся зробити цей крок, бо не уявляю, як це буде, коли не бачитиму своїх малих пацієнтів…
Василь Ходзіцький
