Новина із категорії: Лев Хмельковський, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Приватне життя «Черкаської правди»

Приватне життя «Черкаської правди»
Лев Хмельковський, RSS
Дата: 23-06-2017, 15:25.
Я працював в редакції «Черкаської правди» від 1965 до 1974 року, коли був звільнений за ст. 47 КЗОТ за професійну непридатність. Пізніше я знову на деякий час повернувся до редакції, щоб звільнитися за власним бажанням і не мати компрометуючого запису в Трудовій книжці. Перебування в редакції пригадую з приємністю.

Ми виїздили на пікніки і грали у футбол. Команда редакції приймала гостей – ніби закордонну команду, гравці якої мали змінені прізвища на кшталт европейських. Наприклад, Віктор Онойко грав як француз Віктор Оноре. Головний редактор Євген Миколайович стояв на воротах. Можливо, це було для нього незвично, бо він був членом бюро обкому партії і мусів тримати свій партійний авторитет. Він ніколи не заходив до редакційних кімнат і в разі потреби секретарка Катерина Миронівна викликала потрібну особу до кабінету головного.
Євген Миколайович був головою Товариства радянсько-польської дружби і з делегаціями їздив до Польщі. Він знав велику таємницю Польщі – у них там було три партії і не було колгоспів. Про це в газеті ніколи не писали. Коли після відвідання Польщі мене покликали до головного, він був занепокоєнийі засмучений. Смуток був через те, що під час відвідин Будинку польсько-радянської дружби у Варшаві авто гостей обікрали й узяли усі сувеніри. Неспокій викликала національна дикримінaція у братній країні. Головний розповів мені, що на залізничних вагонах зроблено написи: «Для поляків» і «Для не поляків». Йому стало легше, коли я пояснив, що ті написи означають: для тих, хто палить і для некурящих (dlapalacych, dlaniepalacych)

Приватне життя «Черкаської правди»

Пригадую ще один день з життя Євгена Миколайовича, коли на свято Першого травня він запросив до свого кабінету делегацію з польського міста-побратима Бидгоща. У делегації було двоє чоловіків і вродлива, весела і енергійна Стеня Змачинська з газети «Ілюстрований кур’єр польський» (до речі, неприйнятною для головного редактора, бо її видавало Стронництво демократичне, а не Робітнича партія). Катерина Миронівна вже принесла і залишила у передпокої шампанське і шоколад. Стеня негайно поставила струнку ніжку на стілець і показала стрілку на нейлоновій панчосі, яка щойно з’явилася. Євген Миколайович дуже знітився від ніжки й панчохи і потайки запитав у мене (я ж був перекладачем), де можна у святковий день купити Стені нові панчохи. Я не знав, чи їх взагалі можна купити, але заспокоїв свого зверхника, що Стені йшлося лише про нагоду показати чоловікам струнку ніжку. Не знаю, чи повірив мені Євген Миколайович, але про панчохи вже не згадував.

Приватне життя «Черкаської правди»

Головного частенько виводили з себе редакційні витівники. Маркіян Винокур дістав завдання їхати на село, де перебуватиме керівник області Іван Лутак, але зажадав, щоб Лутак і йому дав авто. Головний був збентежений таким нахабством, а коли репортер зателефонував з кабінету і сказав: «Лутак, якщо ти не мудак, то пришли авто до редакції», головний пив валідол. Але зайшов шофер і сказав, що авто чекає біля редакції. Виявилося, що репортер наперед домовився про авто і тепер жорстко пожартував з головного.
Пізніше Євгена Миколайовича випровадили передчасно на пенсію, щоб посадити в його крісло іншу особу. І він прийшов до інституту, де я працював після звільнення з газети. Йому випало місце у спільній кімнаті з редакторками технічних текстів, а це були молодиці, швидкі на витівки. Євген Миколайович приходив до мене і скаржився, що вони розповідали нечемні анекдоти, а також підходили до його столу і ставали так, що увесь «телевізор», тобто декольте, ледь не випадало зблузки. Я пояснив, що вони розважаються присутністю єдиного чоловіка і порадив не звертати уваги на ці жіночі витівки. Не полегшало йому, коли з ув’язнення повернувся письменник Василь Захарченко, звільнений перед арештом з тієї ж редакції, а тепер прийнятий до того ж жіночого відділу. А ще він побачив у коридорі теж звільненого з редакції Ігоря Грушецького і почув від мене, що й той прийде до його кімнати... Жорстокі були події.
В редакції теж любили жарти. Коли Іван Григорович надрукував у солідному столичному журналі свою статтю, йому негайно зателефонували з сусідньої кімнати і сказали, що у журналі є звичай перший гонорар віддавати у Фонд миру. Ми усі тоді давали гроші у таємничий Фонд миру. Автор статті знітився, але відмовитися не міг, зважаючи на можливість дальших публікацій. І лише регіт в сусідній кімнаті врятував його гонорар.

Приватне життя «Черкаської правди»

Коли до міста приїхав хор з братньої кавказької республіки, у відділі культури негайно пролунав телефонний дзвінок і ніби з далекого міста попросили написати за добрий гонорар аж цілу сторінку про концерт хору. Репортер вислав сторінку, але гонорару не дочекався.
А коли Олексія Срібрянця затвердили нештатним кореспондентом «Комсомольской правди», до нього з сусідньої кімнати подзвонила жіночка і попередила, що з ним говоритиме сам головний редактор столичної газети Олексій Іванович Аджубей, зять Микити Хрущова. Москвич почав з похвали за добрі вістки з провінції, а потім став гудити, бо, мовляв, спершу була добра надія на нового автора, а він тепер шле усякі хуторські дрібниці до солідної газети. Присутні слухали виправдання і обіцянки нещасного репортера, аж доки хтось не витримав і зареготав.
Важким був візит до редакції відомого на той час письменника Івана Ле (Мойсі). Коли він запитав у завідувача відділом, який його приймав, про життя місцевих письменників, то почув, що вони вже усі повмирали. Гість запитав: «А як же Іван Ле?». «Теж помер, − відповів завідувач. − Я читав в газеті некролог». Збентежений Іван Ле ще більше розгубився, коли у передпокої не знайшов свої галоші. Усі почали їх шукати. Знайшов галоші у чоловічій вбиральні той, хто їх там заховав, бо подумав, що то галоші одного з працівників редакції.
Завідувач відділом інформації Борис Абрамович любив телефонні жарти. Його відділ готував до друку повідомлення про розлучення і про перебування у витверезнику. Суд не розлучав подружжя без такого оголошення. Коштувало воно недешево і партія мал зиск (увесь дохід від газети йшов у партійну скарбницю і ми марно просили віддати Спілці журналістів дохід хоч з одного числа газети). Борис Абрамович любив відповідати на телефонні дзвінки кандидатів на розлучення: «Медвитверезник!», а потім починався розиграш на тему відвідин витверзника. Часто Борис Абрамович вчив молодих: «Уже все написано до вас, ви лише повторюєте!». Тоді було дуже поширене так зване заавторство і усі ми писали статті (і книжки) партійним і радянським керівникам, за що їм щедро платили з гонорарного фонду. Фонд ділилина 40 відсотків для штатних авторів і 60 –для позаштатних для підтримки робсількорів. Так що гонорари партійних шишок дуже збіднювали наші сімейні бюджети і ми не вилазили з боргів у касі взаємодопомоги, якою завідувала«баба Тоня» – друкарка Антоніна Васянович. Борис Абрамович теж писав статті за відомих столичних діячів і це збагачувало сторінки газети. Щорічним його гостем був поет Євген Долматовський, якому Борис Абрамович у роки війни надав неоціненну прислугу. Долматовський був серед полонених в «Уманській ямі» і коли німці почали випускати українців, зголосився виписувати їм перепустки, виписав й собі, перейшов лінію фронту й відразу потрапив в цупкі лапи служби «Смерш» НКВД. З смертельної біди його вирятував Борис Абрамович, який служив в армійській газеті. Офіційна версія полону – інша. Щоправда, Долматовський жартував, що приїздить не до фронтового приятеля, а на борщі його дружини. З Долматовським була його тодішня дружина – Ірина Левченко, танкіст-підполковник, Герой Радянського Союзу, ставна, вродлива молодиця.

Приватне життя «Черкаської правди»

Борис Абрамович мав багато цікавих ініціятив і підтримував мої ідеї, за що я йому дуже вдячний, хоча здійснення цих ідей породжувало заздрісників. Мені було сумно, коли Борис Абрамович захворів на шлунок і перестав приходити на редакційні антресолі, де ми серед архіву і біля фотолабораторії Ростислава Єпейкіна влаштовували малі чаркування. На антресолі вели вузькі металеві гвинтові сходи і коли хтось ступав на них, ми нагорі чули й не дозволяли захопити себе зненацька. З часом Борис Абрамович одужав і знову став учасником наших зустрічей. Я вже не був в редакції, коли одного дня йшов з ним вулицею і запитав, чому він перестав писати в газеті.Він сказав, що лікарі йому радять більше займатися фізичною працею. Наступного дня випав сніг і Борис Абрамович узявся чистити він снігу хідник біля редакції. З серцем стало погано, а швидка медична допомога не приїхала – у них, як розповів потім завідувач обласним відділом охорони здоров’я, не було бензину...
Борис Абрамович був принциповою людиною. Коли перед війною в Києві розстріляли редакцію комсомольської газети «Сталинское племя», йому запропонували очолити її, але за умови зміни прізвища Фрумгарц. Борис Абрамович відмовився і був відданий до війська. На зібранні з нагоди Дня перемоги офіцер з військкомату прийшов на збори вручати ордени ветеранам. З трибуни він гучно проголосив: «Фрумгарец!». Борис Абрамович не встав. «Фрумгар’я!».Тиша. І так було, аж доки його прізвище не прозвучало без помилок. У нашій футбольній команді він був Фрумгарченко і представляв Україну.

Разом з художником Віктором Литвинчуком, передчасно померлим, я готував вітальні плакати з нагоди днів народження чи інших подій в житті наших колег. Такий плакат зробили і для Бориса Абрамовича, наважившись на досить «солоні» жарти. Але ювіляр мав почуття гумору і розіслав копії плакату своїм приятелям.
А обласна організація Спліки журналістів таки спромоглася заробляти гроші. Нашою перевагою був рахунок у банку, на який могли переказувати гроші керівники підприємств, колгоспів, радгоспів та різних установ. Для них ми почали виготовлятисерії фотоплакатів на популярні теми – «ТарасШечвченко», «Спортивна Черкащина» та інші. Такий комплект з кількох десятків фотоплакатиків коштував 25 рублів і його охоче купували для клубів та шкіл. За виготовлення макетів і самих плакатів з наших надходжень ми платили виконавцям – нашим же колегам. Також дозволили викорстовувати наш рахунок для оплати заробітку журналістам за виконані різні замовлення – фотографії, буклети і т.п. З кожного такого переказу 10 відс. залишалося спілці. Невдовзі ми побудували невелику базу відпочинку над Дніпром, запровадили обласну премію (назвати її в пам’ять Василя Симоненка не дозволили і стала у нас премія ім. Аркадія Гайдара, який загинув у Ліплявому 1941 році). Пожвавішало професійне навчання, бо столичні майстри слова тепер охоче приїздили до щедрих Черкас. Були грошові дарунки до ювілейних днів народження. Усе це подобалося голові організації, заступникові головного редактора Іванові Кіндратовичу, який ще з фронтових часів любив випити. А я був секретарем обласної організації і мав скриньку з готівкою. Коли мене звільнили з роботи, то почали ревізію спілчанських фінансових справ, яка не виявила порушень. Ревізор сказали, що облік провадився так ретельно, що можливі порушення не надавалися виявленню. Вони не знали, що я з відзнакою закінчив у Кам’янці-Подільському бухгалтерський технікум. Але спілчанських грошей я не брав і навіть для випивок Івана Кіндратовича списував витрати на підставі документів.

Траплялися в редакції чорні дні. На Шевченкові свята газета написала, що «представники громадськости кладуть до пам’ятника поетові», після чого згори запитали, що саме вони поклали. Коли у жовтні 1966 року помер секретар ЦК КПУ Василь Комяхов, під некрологом у газеті забракло прізвищ київських провідників. Виявилося, що черговий редактор не зрозумів вказівки з Києва «подати останні рядки в новій редакції» і залишив лише останні рядки, а головні прізвища зняв. У таких випадках рятували своїх працівників терміновим покаранням і коли згори надходила відповідна вказівка, винний вже був покараний засобами редакції.
Значні обмеження створювала цензура. Про це можна написати великий розділ. Багато цікавого діялося в редакції. Але люди відходять і залишаються лише офіційні версії. На моїх очах помер Семен Платонович Найден, промовляючи на партійних зборах. Його привидом в коридорі я намагався налакати Аню Шквар, яка в парі зі мною чергувала раз на тиждень з випуску газети. Раніше моїм партнером був Василь Захарченко, але він потрапив в лапи КГБ. Помер тихий художник Василь Литвинчук. Йому теж доводилося прикрашати дійсність. Коли в ранковий час почалися вибори і фотокори принесли світлини з дільниць, виявилося, що виборці поприходлили у шапках і Віктор мусів усім знімати шапки й малювати чуприни або лисини. А от до ноги на фотографії з святкової демонстрації трудящих він не домалював Нівельштейна з друкарні і той прийшов з скаргою, що це фотокор Мітя Зорін (колишній Гутман) навмисне сфотографував лише його ногу. Довчасно померли 45-річний Іван Голубничий та Ігор Волчков. Талановитий і працьовитий випускник Московського університету Осип Айзенберг, відомий читачам переважно з псевдонімів. Коли мене звільнили, він першим запропонував друкувати мої репортажі, але теж під псевдом. Загинув на дорозі Микола Глєбкін. Журналісти не живуть довго. Я дуже багатьох пам’ятаю. Вони у моєму сприйнятті поділяються на певні групи. Були селяни-аграрії, які знали село і писали про село, але так, як партія звеліла. Були фронтовики, які теж про війну писали так, так як треба було, а чаркою розповідали інакше. Були талановиті інтелігенти, творчість яких проявлялася в цікавих ідеях і знахідках. Було кілька старших осіб з непевним для влади минулим, переважно з перебування на окупованій німцями території. Були кур’єрки, друкарки, телетайпісти, стенографістка Шура Сподарик. Був над нами Євген Миколайович Гольцев, який не тиснув, але знав ту межу, яка була небезпечною для нього і для колег. Було подвійне життя, про яке усі знали і ним жили, але згідно правил. Нас збирали для голосного читання щоденників Василя Захарченка, інших усунених осіб, а щоденник Василя Симоненка можна було слухати крізь заглушки з Мюнхену.


Теги: черкаси, черкаська область, «Черкаської правди», приватне життя, газета, колектив, кореспонденти

Черкаси наживо

17 жовтня до Дня захисника України в Черкасах відбудеться презентація заключного етапу черкаського циклу Всеукраїнського соціального проекту
Черепи в кілька рядів знайшли на городі у жителя Чигирина. Археологи та антропологи називають це унікальною знахідкою. За їхніми словами, це можуьб
< >
«Самотня» мама ...
Юлія Фомічова, RSS
Про книгу «Ретроград» ...
Лев Хмельковський, RSS
o
o
o
o
o
o
o
o
o
o