Віктор Євпак: «За успіхом стоять невдачі: падаєш, розчаровуєшся, але встаєш і пробуєш знову й знову»

Віктор Євпак: «За успіхом стоять невдачі: падаєш, розчаровуєшся, але встаєш і пробуєш знову й знову»

Про навчання в Угорщині й вищу освіту в Україні, ведення бізнесу в наших реаліях, життя з дружиною-британкою, екстремальну їзду на велосипеді й мінус п’ять тисяч калорій у день та два апельсини на ніч… Про своє життя розповідає засновник і директор IT компанії «eKreative», співзасновник «Черкаси IT кластер», громадський діяч Віктор Євпак.

– Вікторе, розкажіть, де навчалися й чому обрали такий фах?
– Змалку за маминою ініціативою поглиблено вивчав англійську. Та в старших класах зрозуміли, що знання самої лише мови – замало. Натомість тоді дуже популярно було вчитися на юриста чи економіста. Проаналізувавши свої уподобання, збагнув, що в економіці потрібно мати справу з цифрами, а мені таке не подобалося. Більше любив говорити, навіть був учасником дебатного клубу в школі. Тож, за підказкою батьків, до кінця не усвідомлюючи чого хочу сам, пішов вивчати право. Вступив до Київського національного економічного університету, який був другим чи третім за рейтингом в Україні.
Поки вчився, працював фрілансером – уже тоді подобалися комп’ютери та програмування. Тож, прагнучи незалежності від батьків, заробляв гроші, по ночам і у вихідні виконуючи замовлення. Шкода, але тоді програмування не сприймалося, як серйозна професія.
Отримав диплом бакалавра з відзнакою. А потім виграв конкурс на навчання закордоном. Нас було двоє з України в той рік, хто поїхав здобувати освіту до Центрального Європейського Університету в Угорщині. Там навчався на магістра міжнародного бізнес-права. Потім успішно вступив на докторантуру, спеціальність – «Міжнародний комерційний арбітраж»: досліджував практики арбітражу в Україні, Білорусі та Росії. Три роки провчився на докторантурі, зібрав необхідні документи для докторської дисертації, почав писати і зрозумів, що не хочу бути академіком. Тож, захистивши те, що в Україні називають «кандидатська робота», поставив на паузу навчання і приїхав у Черкаси.

Віктор Євпак: «За успіхом стоять невдачі: падаєш, розчаровуєшся, але встаєш і пробуєш знову й знову»

– У Вас була чудова можливість лишитися жити закордоном. Чому повернулися в Україну?
– Тільки тут мені комфортно. Багато подорожую – щомісяця десь виїжджаю: був майже в усіх країнах Європи, десятки разів у США, країнах Африки, Азії. Однак лише тут мені добре та затишно. Збагнув це через три роки життя в Угорщині. Про своє рішення не шкодую – люблю це місто, країну, і бачу, що моє майбутнє і майбутнє моїх дітей – тут.

– Як життя складалося в Україні?
– Спочатку було дуже важко. Ми з дружиною переїхали в кризовий період 2008 року. Я ж, отримавши європейську освіту, їхав змінювати країну. Хотів бути найкращим юристом, допомагати будувати громадські інститути, відкрите суспільство. Аж тут таке робиться – суцільна депресія. Друзі й батьки в один голос твердили: «Хлопче, ти утнув таку дурницю. У тебе був золотий квиток, потрібно було тікати звідси. Навіщо сюди приїхав?».
Власне, перші півроку мені й хотілося кожен день поїхати: сумував за Європою і забезпеченим життям. Адже університет платив понад тисячу доларів на місяць, щоб просто навчався, подорожував, розвивався. А тут мусив починати все з нуля, без грошей та заощаджень.

– Та все ж Вам вдалося побудувати власний бізнес, зараз займаєтеся громадською діяльністю.
– Так, нині я, насамперед, директор потужної ІТ-компанії, де працює понад дев’яносто осіб. Ось так цікаво склалося: в школі математика не сильно йшла, а зараз все, що роблю, це – цифри. Іронія долі.
Із сестрою почали стартап зі здорового харчування, плануємо відкрити ресторан.
А ще, прагнучи зробити місто більш комфортним, почав співпрацювати з різними благодійними організаціями, фондами, реалізував проект «MapаMagic». Хочеться зробити Черкаси кращими – для себе, дітей, батьків, усіх жителів.

Віктор Євпак: «За успіхом стоять невдачі: падаєш, розчаровуєшся, але встаєш і пробуєш знову й знову»

– Як познайомилися з дружиною?
– Це трапилося десь на третій день після приїзду до Угорщини. Керолайн довгий час жила й працювала в Манчестері, у великій нафтовій компанії з мультимільярдним капіталом. Та британський офіс закрили й перевели в Будапешт: праця в Угорщині коштує дешевше, ніж в Англії. Керолайн же мала навчити угорців своєї роботи, а через півтора року її звільнили: тримати кваліфікованого британського працівника – не вигідно…
Ми зустрілися через спільних друзів. Не було кохання з першого погляду, просто почали проводити чимало часу разом, здружилися, стали багато спілкуватися. Через чотири місяці зрозумів, що це вже кохана людина. Зізнався у почуттях, у відповідь почув: «А я тебе не люблю».
І так з розбитим серцем поїхав додому на зимові канікули. Та за час розлуки вона відчула, як бракує нашого спілкування, коли повернувся, відповіла взаємністю. Почали зустрічатися, заручилися і через дев’ять місяців – 8 березня 2008 року – одружилися.

– Дружина одразу погодилася на переїзд. Як їй живеться в Україні?
– Уже вісім років Керолайн в Україні. Володіє російською, вивчає українську мову. До речі, наші діти також, хоча й народилися в Британії, розмовляють українською і ходять у звичайні черкаські садочок і школу.
Керолайн дуже сильна та яскрава особистість – багато дівчат і жінок тягнуться до неї. Вона сама легко заводить друзів. Дуже любить усміхатися і дуже дивується, що у нас вулицями ходять люди з депресією на обличчях.
Вона незалежна – все-таки в Європі виховують дітей по-іншому. Не боїться сказати свою думку. І перших три роки, поки закінчив навчання в Угорщині й починав бізнес у Черкасах, ми жили повністю за рахунок дружини.
Керолайн правильно навчена поводитися з грошима, вона знає, на чому треба економити, а на чому не варто. У неї вже у двадцять вісім років був власний будинок у Манчестері. Продали його, а за ті гроші побудували дім у Черкасах.
Дружині важко усвідомити, чому в Україні люди, маючи мізерні зарплатні, купують найдорожчі моделі телефону. От у нас за останні шість років, хоча прибутки збільшилися в рази, стиль життя майже не змінився. Те, що ми їмо, куди їздимо відпочивати – все лишилося так само. Наприклад, одяг купуємо у секонд-хенді, надто для дітей. А чом би й ні? Вони ростуть, тож який сенс витрачати гроші на дорогі брендові речі.
Узагалі Керолайн по-іншому ставиться до виховання дітей. Дивується, коли в сім’ї життя обертається лише навколо дитини. Говорить, що таке не припустимо. У нашій сім’ї є час для тата й мами: тоді діти без проблем ідуть до бабусі й дідуся чи ночувати до інших діток. Малі нас люблять, але й не «приклеєні» до батьків.

Віктор Євпак: «За успіхом стоять невдачі: падаєш, розчаровуєшся, але встаєш і пробуєш знову й знову»

– Що для Вас важливе у вихованні дітей?
– Щоб вони уміли думати й аналізувати, мали свою думку, а не йшли за масою. Щоб не боялися, дивилися страхам в очі.
Не хочу, щоб у них був страх до життя, труднощів, коли щось не виходить. Багато людей дивляться на нас із Керолайн і бачать тільки одну сторону – успішних людей. Але за цим стоїть дуже багато розчарувань, 90 % успіху – це коли ти падаєш, розчаровуєшся, коли не виходить, але встаєш і пробуєш знову й знову.

– Розкажіть про свої захоплення.
– Два роки тому відкрив для себе велосипед. Це дуже особливе хобі, яке включає багато болю й страждання. Важко пояснити, але веломани мене зрозуміють. Коли проїжджаєш 150 кілометрів у день, підіймаєшся три тисячі метрів угору, спалюєш удень чотири-п’ять тисяч калорій… і від цього отримуєш кайф.
Люблю дайвінг. Лижі – як маленька релігія, щозими їдемо в Альпи, бо це дешевше, ніж Карпати.
Дуже люблю готувати і їсти те, що накуховарив. Звісно, я не мегакулінар, просто подобається сам процес. Купую книжки і готую щось за рецептом, найчастіше – це салати й супи, або ж м’ясо. А тоді запрошую друзів або вечеряємо разом із Керолайн.
Подобається косити газон. У цей час слухаю аудіокнижки. Захоплююся процесом настільки, що власного газону стає мало, тому кошу траву в сусідів чи просто на вулиці.

– Про що мрієте?
– Щоб Черкаси стали комфортним містом для ведення малого й середнього бізнесу. Єдиний шлях подолання бідності – створення нових робочих місць. Бачу це за прикладом своєї компанії: як працівники, маючи достойну зарплатню, створюють сім’ї, купують житло, автомобілі.
Це можливо в нашому місті, тут живе багато талановитих людей. Проте мають бути умови, щоб люди, які починають бізнес, відчували себе захищеними, усе було прозоро й зрозуміло, не було корупції.

– Без чого б не могли жити?
– Без Бога, Він – найголовніша цінність. Зміг би жити без усього іншого, а без Бога – ні, без тієї надії, підтримки, заряду, яку він дає. Ми з дружиною – члени протестантської церкви, а я – один із священиків.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x