Учорашній вечір. Корсунь. Сонце вже лаштується заходити, але все одно припікає немилостиво. Стоїмо на залізничному переїзді. Проїзд закритий 4-ма (!) шлагбаумами з кожного боку. По 2 автоматичні і по два… хм… як це сказати культурно: така, знаєте, металева штанга на колесі. У моєї бабусі в селі так колись колгоспна тракторна ферма запиралася. Тільки ті були однотонні, а ці смугастенькі. Ну, словом – заперно на-совість. Тож, стоїмо. Чекаємо, доки проїде швидкісний потяг. Дочекалися. Машинерія виявилася справді надсучасна і неймовірно красивенна. Аеродинамічна форма корпуса, затемнені вікна, електронні табло на кожному вагоні, на яких висвітлюється номер і напрямок руху. Дітлахи навіть перестали хникати в розпеченій машині і замилувалися вагонами і локомотивами.
Трішки поспілкувалися про сучасні залізниці, надшвидкісні поїзди, здатні розвивати шалені швидкості. Поки говорили, потяг проїхав. Начебто пора і нам.
Шлагбаум не піднімається. Сидимо далі. Хвилин через 5 із будочки вийшла огрядненька жіночка в квітчастій хустці і засмальцованій кофті, поверх якої накинута помаранчева ознака її влади. Підійшла до шлагбаума. Підважила ліктем штангу і вручну відкотила одного «смугастика-на-коліщатку». Потім іншого. Повагом пішла через колії на інший бік переїзду. Повторила подібну сакральну процедуру там. З дитячою цікавістю оглядаючи величезні колони машин, які зібралися з обох боків переїзду, жіночка повернулася до своєї будки, не забувши по дорозі зірвати кілька квіточок. З видимим зусиллям долаючи силу земного тяжіння, піднялася по східцях на своє основне місце роботи. Зайшла всередину. Вийшла хвилини через 3−4. Чомусь виникло відчуття, що людина просто лягла трохи перепочити після важкої роботи. Зрештою жінка відкрила таємничу коробку, очевидно прибиту до стіни споруди ще в ті часи, коли в моєї баби в селі був колгосп, і натисла чарівну кнопку, яка нарешті підняла «автоматичні» шлагбауми.
Може, я просто надто довго сидів у машині на сонці під тими шлагбаумами, але в якийсь момент чомусь здалося, що вся оця ситуація є живим втіленням нашого нинішнього українського сьогодення. За яку галузь не візьмися, на перший погляд здається, що все працює надзвичайно ефективно і красиво: закони, реформи, соцсфера, економіка, будівництво, інфраструктура, залучення коштів і т. д. Скрізь все продумано, все по-європейськи, із цифровими табло і кондиціонерами в кожному вагоні. Та варто лише придивитися уважно, і починаєш помічати, що вся оця \”автоматика\” тримається лише на простій сільській тітці в засмальцьованій куфайці. І варто їй лише один раз не підставити своє натружене плече під оту важенну залізяку, яку не кожен мужик підніме, як полетить вся оця блискуча красивість до бісової мамці… Або й ще трохи далі.
Хотілося б закінчити якось позитивненько, але нічого не приходить в голову. Мабуть, таки добряче напекло її на тому переїзді…
