Далекоглядний та перспективний спільний проект Черкаського обласного краєзнавчого музею та Черкаського осередку спілки майстрів України продовжується. Нагадаємо, його було започатковано ще наприкінці минулого року. Тоді науковці-етнографи та майстри вирішили залучити охочих колег до реконструкції справжньої української скрині, характерної для культури та традиції саме Середньої Надніпрянщини. Задля цього художники знайомились із багатими фондовими зразками колекції нашого краєзнавчого музею, поповнювали свої знання, так би мовити, інформаційно. Наступним кроком було створення власних ескізів та визначення тих, хто буде долучений до розпису скрині.

«Одягнути» (є у майстрів таке цікаве поняття) сучасну скриню в орнамент було довірено відомій черкаській майстрині Анні Малініній. А днями у стінах Черкаської Галереї народного мистецтва вона ділилась необхідним досвідом та секретами розпису зі студентами Черкаського художньо-технічного музею та кафедри дизайну ЧДТУ. До речі, ті студенти-щасливчики, які після захоплюючих майстер-класів, які викладачі прирівняли до іспиту, покажуть достойні ескізи, отримають право розписати другу скриню. Між іншим, обидва шедеври згодом будуть зберігатись у Фондах нашого Черкаського краєзнавчого музею.

Скрині та скринники у тренді
Започаткували цей проект тому, що відчули, що нині, як кажуть, у тренді, не лише вишиванки. Люди почали звертати увагу на всю автентичну атрибутику. Спершу з`явились звернення майстрів до голови Черкаського осередку Національної спілки майстрів України Ольги Мартинової почати відроджувати науку, як власне робити та розписувати скрині.

— Взагалі спілка народних майстрів працює, щоб зберігати та відроджувати народне мистецтво, — зауважує голова спілки Ольга Мартинова. — Мене страшно турбує той факт, що з часом ми втрачаємо тих майстрів, які б могли відтворювати, скажімо, ті ж скрині, або мисниці, різні побутові речі, які в давнину зазвичай розписувалися. Багато ремесел на Черкащині вже, на жаль, втрачено. Не маємо вже килимарства, майже втрачено ткацтво, дуже слабке у нас мистецтво різьблення. Та й скрині ніхто вже не робить, бо це мистецтво взагалі вийшло з побуту, як і скриня, яку витіснили сучасні шафи. Хоча скриня могла б зайняти своє достойне місце в наших оселях. До речі, і це не може не надихати, багато хто до неї вже повертається, як до предмету вжитку та шикарного дизайнерського об`єкту. Однак не будемо забувати, що скриня завжди, насамперед, зберігала родові традиції, у ній зберігалися — сорочки, рушники, хустки, та й взагалі усі сімейні цінності.

«Просто диво», — так говорять про традицію розпису по дереву Середньої Наддніпрянщини знавці. — То чому ми маємо забувати своє? Будемо вдихати у нього друге життя!»
Таким чином і з`явилась згодом ідея виготовляти сучасні скрині, але за старовинними канонами зі збереженням орнаменталістики та кольорової гами, характерної для традицій Середньої Надніпрянщини. Звісно, наділеними тими знаками й оберегами, які притаманні нашому краю.

Велика місія
— Оскільки нині на теренах України з’явився такий собі загальноукраїнський розпис, то в людей складається враження, що він начебто належить до традиції практично усієї України. Але ж у нас кожен регіон, область, навіть інколи і інші територіальні поділення просто унікальні у плані традицій. Ось, наприклад, Івано-Франківська область має шматочок Бойківщини та Лемківщини, а ще шматочок Гуцульщини. І всі вони мають свої регіональні особливості, на які не зважати просто не можна, — переконана Ольга Михайлівна. — Мабуть тому, ми усі разом започаткували та продовжуємо розвивати проект з відродження нашої традиційної народної мистецької культури. Зокрема, черкаської скрині. Ми маємо довести, перш за все, черкащанкам, що дійсно маємо свій неповторний, і аж ніяк не гірший за петриківський розпис. Нам також надзвичайно важливо, аби у проекті брали активну участь наші студенти вищих навчальних закладів, яких ми залучаємо, оточуємо турботою, надаємо усі можливі матеріали та консультації. Все це власне потрібно заради збереження наших традицій. Власне у нашої талановитої молоді має бути ось така велика місія.

Витвір потрібно відчути душею
— Я вважаю, що майстрам варто замислитись над тим, що не кожна скриня може бути твоєю. Енергетично. Комусь підійде така пастельна, з приглушеною колористикою, а комусь вогняна, яскрава. Потрібно, перш ніж взятися до роботи, відчути саме свою скриню, якій буде подаровано друге життя. Скопіювати можна дійсно будь-що, але варто зрозуміти та відчути саме своє, — вважає старший науковий співробітник відділу етнографії Черкаського краєзнавчого музею Валентина Хілобок.
Анна Малініна підійшла до роботи дуже ретельно, адже від початку знайомства із технікою розпису скрині до власне реалізації свого творчого задуму минуло майже півроку. Художниця зізнається, що спочатку хотіла відчути душею, що це саме та річ, яку хотілось би розписати.
— Моя скриня вже майже готова. Залишився самий смак! Потрібно додати остаточних кольорів та доопрацювати деталі. Я, за певних причин, працюю над скринею з перервами. Можливо, воно і на краще, адже є деякі суто технічні нюанси, коли поспіх аж ніяк не потрібний, — розповіла відома майстриня. — Якщо є час на те, щоб основа та покладені фарби добре просохли, це дуже добре. Коли «вдягнула» скриню у зелену таку собі сорочку кольору свіжої липневої листви, то червоний колір, який послідував, просто загорівся. Процес цей просто заворожує! За основу цієї захоплюючої роботи я взяла зразки з Фондів Черкаського краєзнавчого музею, а також книги «Мальоване дерево». Зокрема, припали до душі скрині Чигиринщини. Вони здалися мені найяскравішими і дуже, я б сказала, душевними. Та й робота зі студентами просто надихає! З ними я ділюся своїми наробками та відкриваю їм навіть деякі професійні таємниці. І все задля того, аби в них і далі жеврів той вогник творчості, який нам усім, хто долучився до такої благодатної роботи, я впевнена, вже вдалося запалити.

Прикрасити побут
Взагалі, як розповідають етнографи, розпис вжиткових речей для українців був способом урізноманітнити побут, прикрасити житло та домашнє начиння. Як написала у своєму дослідженні етнограф Лідія Орел: «Художні досягнення родини прирівнювались у селі до економічних. Які килими, рушники, наскільки багато розписану скриню підготували батьки до видання доньки заміж, які в хаті картини та ікони, — все це обговорювалось в селі нарівні з тим, скільки землі, яку худобу отримає дівчина чи парубок при одружені. У деяких регіонах вартість скрині дорівнювалась до вартості худоби, а вартість пари мальованих ікон — майже до вартості плуга». Між іншим, до видання увійшли відомості не лише про розписані скрині, мисниці та інші речі, що зберігаються у Музеї Івана Гончара, Музеї народної архітектури та побуту України, але ті, що дбайливо зберігають фахівці нашого краєзнавчого музею. Навіть, на обкладинці зображено фрагмент розпису однієї з чудових скринь, що знаходиться в експозиції саме нашого музею.
— Cкрині ніколи, ні за яких обставин, намагалися не викидати та берегли так само тремтливо, як ікони. Скриня займала чинне місце у хаті та мала особливий статус, — тепло, немов про живу істоту, розповідає завідувач відділу етнографії Черкаського краєзнавчого музею Вікторія Наумчук. — За звичаями скриню ставили в хаті на видному місті, зазвичай поряд із столом. Застеляли її вишитою скатертиною, а на свято — килимом. Скриня була справжньою окрасою хати. Тому гарний господар ніколи б не розпрощався зі своєю скринею, де б вона не стояла: чи у хаті чи навіть поза за нею. Бо саме зі скрині починалося життя нової родини. Спершу дівчина робила свій перший весільний рушничок. Вишивала «стебочки», які прикрашатимуть весільну сорочку. Це і будуть в майбутньому найцінніші серед сорока інших вишитих рушників та речей оберегові родинні речі. Усі ці доробки молодої дівчини мали зберігатись у скрині. До речі, скриня, будучи справжнім скарбом, була таким об`єктом, який виставлявся на розсуд всього села. Коли дружина переїздила від батьківської оселі до чоловіка, то або по дорозі, як було прийнято в деяких населених пунктах, або перетинаючи двір чоловіка, вона відкривала скриню та демонструвала громаді все, що надбала власними руками. Тому скриня слугувала таким собі індикатором талановитості та працьовитості майбутньої господині.

Забута професія — скринник… на стадії відродження
У натхненників проекту є бажання повернути і давно втрачену, дуже благодатну, професію скринника. Цікаво, ті доволі часто ставали живописцями, і після скринь бралися розписували ікони, зокрема, такі, які ми нині класифікуємо, як унікальне явище — народні ікони.

Тетяна Євгеньєва