Спершу літаком Київ–Рим–Аргентина–Чилі–Вогняна Земля, далі кораблем до Антарктиди. А через рік приблизно тим же шляхом – назад, у рідні Черкаси. Такий маршрут не раз долав Микола Старинець, для якого всі ці екзотичні назви стали звичайною дорогою від дому й на роботу.

– Коли був хлопчаком, мріяв про далекі світи. Тоді, надивившись радянських фільмів про сильних людей, які, долаючи стихію, робили неймовірні відкриття на чужих, суворих землях, уявляв і себе на їхньому місті. Уявляв ці грандіозні подорожі на край землі, в яких колись, як тільки виросту, неодмінно візьму участь, – усміхаючись, пригадує Микола Полікарпович.
А потім виріс і ті мрії десь загубилися. А коли про все забувся, життя вивернуло так, що найсміливіші дитячі фантазії виявилися найреальнішою реальністю…

Спершу – 4 роки на Північному полюсі
Свого часу Микола Старинець закінчив авіаційно-технічне училище і був направлений на Північний флот, де прослужив у морській авіації 25 років. Довелося чоловікові разом із сім’єю пожити 4 роки в Арктиці, на острові Шпіцберген, де Радянський Союз провадив видобуток вугілля.
– Клімат там не такий суворий, як в Антарктиді, тепла течія Гольфстрім дається взнаки, – говорить чоловік.
На Півночі черкащанин і познайомився з Юрієм Борисовичем Оскретом (інженер-винахідник, першим підняв український прапор над станцією в Антарктиді – Авт.), який там проводив випробування літака «Руслан» у суворих умовах. Він же й розповів панові Миколі про плани українців повернутися до Антарктиди.
– А оскільки я скоро звільняюся зі служби, той було б непогано, аби приєднався до експедиції, бо «такі витривалі люди з досвідом украй потрібні». Запропонував, як буду вже дома, приїхати в Київ і все обговорити ґрунтовніше, – пригадує події початку 90-х років полярник.
Через кілька років Микола Старинець і справді вийшов на пенсію, переїхав із сім’єю в Черкаси, де й влаштувався на завод «Строммашина».
– Роботу наче й мав, але будь-якої миті міг попасти під скорочення. До всього, не було власного житла, винаймали. Діти підростали, тож конче треба було щось змінювати, – розповідає Микола Полікарпович. – Аж тут якогось вечора по телевізору побачив знайоме обличчя – того керівника, який прилітав випробовувати «Руслан». Виявилося, що проводять відбір людей на роботу в Антарктиді. Вирішив спробувати й собі.
І пройшов, щоправда поїхати зміг уже з наступною групою. З тих пір пан Микола в Антарктиді зимував 8 років – спершу працював механіком, потім – начальником станції. Каже, хоч як не важко, але щоразу хочеться повертатися назад.

Від станції «Фарадей» до станції «Академік Вернадський»
Наша станція розташована біля Антарктичного півострова, на невеличкому острівці Галіндез. Спочатку вона називалася «Фарадей» і належала Великобританії, але в 1996 році її передали Україні.
– Річ у тім, що британці облюбували іншу місцину – на триста з лишком кілометрів південніше. Там побудували більш потужний комплекс із аеродромом та портом. Натомість, згідно Мадридського протоколу (прийнятий міжнародною спільнотою для охорони навколишнього середовища Антарктики – авт.), стару станцію мали повністю демонтувати й вивезти з острова. А це дорого, – розповідає Микола Полікарпович. – Тож британці вирішили провести тендер і передати «Фарадей» у власність іншої країни.
Надсерйозних конкурентів із усього світу обійшла Україна. Звісно, англійців вразила наша наукова база. Та вирішальним фактором стало те, що в експедиції Роберта Скотта (у 1910–1913 рр. після Р. Амундсена з 4 колегами підкорював Південний полюс. Повертаючись, всі учасники експедиції загинули від голоду та виснаження, – Авт.) брав участь хлопець із Полтавської губернії Антон Омельченко.
– Експедиція закупила коней на Далекому Сході, й за ними потрібно було доглядати. Тож полтавчанина взяли за конюха, – розповідає полярник.
Британці вимагали, щоб станцію перейменували, тож її назвали на честь першого президента академії наук України Володимира Вернадського.

При –12˚ С можна й засмагати
У свою першу експедицію до Антарктиди Микола Старинець разом із командою вирушив на українському кораблі «Ернст Кренкель». Подорож тривала 65 діб.
– Зараз більшу частину дороги долаємо літаком. А далі в Аргентині на 20 діб винаймаємо корабель, у який вантажимо продукти на рік, обладнання, техніку для ремонту, – відзначає пан Микола. – Так дешевше і швидше.
Команда складається з 12 осіб: приблизно половина – науковці (геофізики, геологи, метеорологи, біологи), решта – начальник станції, повар, радист, лікар, механік, які у першу чергу дбають про життєзабезпечення станції.
– Хоча роботи вистачає для всіх. Приміром, цього року станцію доводилося разів шість повністю відкопувати зі снігового замету. Працював кожен, у критичній ситуації – там усі рівні, – говорить чоловік.
Щороку на утримання станції Україна спрямовує близько 2 млн доларів.
– Вона повністю облаштована для життя, тепла й дуже затишна, побудована з любов’ю, – говорить Микола Полікарпович. – І в суворих умовах Антарктиди це дуже важливо. Адже загалом тутешній клімат абсолютно не придатний для життя людини. Доводилося зимувати й при –42 градуси.
Такі шалені морози випадають, коли з’являється сонечко. Взагалі в Антарктиді все навпаки: зима починається у квітні, а закінчується наприкінці листопада. Три найсуворіші місяці супроводжує зла завірюха й полярна ніч. У рік буває лише до 20 сонячних днів. І тоді, навіть при –12˚ С можна засмагати.
– А все тому, що над нашою станцією озонова дірка, високий рівень ультрафіолету. Тому ходимо в окулярах, при цьому закриваємо всі ділянки тіла, адже одразу – опіки, ураження зору, – говорить чоловік.

А в китів, виявляється, є шерсть!
Та попри суворі умови, на острові є чимало всілякої живності: тюлені, морські леопарди та слони і, звісно, дружелюбні пінгвіни.
– Сміливо підходять до людей, дуже допитливі: як зацікавляться, можуть смикнути за штанину чи за шнурок у чоботях, – говорить чоловік. – А ще частенько підпливають кити. От якось сидимо з хлопцями на березі, робимо шашлички, аж тут раптом фонтан із води – кит показався, пирхнув і пішов собі далі.
Часто науковці розміщують обладнання на сусідніх островах. Тож доводиться пересуватися по воді.
– Буває, пливеш човном, аж тут два кити сплять, прямо на поверхні. Мотор виключаємо і тихенько на веслах до них, – розповідає Микола Полікарпович. – Як так підкрастися, то навіть можна погладити: шерсть така з щетинкою, як у поросяти, і бородавки по тілу. Й пирхкають тихенько, ніби похропують. Дивина, та й годі.

«Академіка Вернадського» відвідував Білл Гейтс та онука королеви Єлизавети – принцеса Анна
На станцію за рік прибуває до 5 тис. туристів із усього світу.
– У цьому році навігація відкрилася на Старий Новий рік, то до березня нас відвідали 3 109 осіб. Прийом таких гостей – робота над іміджем країни. Часто іноземні мандрівники навіть не знають, що є така країна Україна. Найчастіше просять показати її на карті жителі Латинської Америки та США.
При Миколі Полікарповичу «Академіка Вернадського» відвідував Білл Гейтс та онука королеви Єлизавети – принцеса Анна.
Обов’язково з кожною експедицією до Антарктиди вирушає лікар. Неодмінно високої кваліфікації, широкого профілю, до речі, якось там був фахівець із Черкас. На станції є повний комплект інструментів і створені умови навіть для проведення операції.
– Адже трапляється всяке – були й переломи рук, пальців, проводили операції з видалення апендициту, – говорить Микола Полікарпович. – Там суворий край, вибратися на велику землю неможливо.
Непередбачувані ситуації трапляються не тільки з членами команди, а й із гостями. Ось, приміром, у цьому році одна італійська туристка сильно травмувала ногу: жінка мала штучний суглоб, який зрушив із місця.
– Наш лікар надав якісну допомогу, провівши операцію. За що отримали подяку з Італії. Ще один плюсик до іміджу України в світі.

Посвята в полярники: кожен має скупатися в крижаній воді, з одягу – тільки краватка
На станції, попри брак умов, вирує активне життя. Тут грають у футбол на місцевому замерзлому озері. Постійно проводять змагання з бігу на лижах, біатлону, дартсу, шахах, тенісу. А ще тут діє суворий розпорядок.
– Приміром, щоп’ятниці – генеральне прибирання, долучаються всі 12 членів команди, – наголошує Микола Старинець. – У суботу повар готує вишукану вечерю, стіл сервірують. Усі приходять святково вбрані, в краватках.
Найулюбленіше свято – Midwinter (середина зими), що відзначається у ніч з 21 на 22 червня.
– Тоді відбувається посвята в полярники. Кожен має скупатися в крижаній воді. З одягу – тільки краватка. Ця традиція лишилася нам від британців, – відзначає Микола Полікарпович. – Я скільки років був на станції, стільки й купався – адже команда змінюється, не всі бачили мою посвяту.
…Зараз Микола Старинець у Черкасах, проходить активну акліматизацію, яка триває три місяці:
– Жарко, але то чудово. А ще довкола зелень… як там цього бракує…

Світлана Лазоренко,
фото з архіву героя публікації