У форматі декомунізації ухвалили рішення про демонтаж пам’ятника Василеві Дідюку на Привокзальній площі. Свого часу в руках нашого земляка перебував чи не увесь золотий запас Російської імперії.
«Викрадач»
«На черкаському кладовищі під скромною надгробною плитою спочиває Василь Дідюк. Дивлячись на його пам’ятник, важко уявити, що в руках цієї людини було кілька вагонів імператорського золота. Коли почалася громадянська війна, половина золотого запасу Росії, – більше 700 мільйонів золотих рублів, – опинилися в руках генерала білої гвардії Колчака. Відступаючи з Омська, він відправив у Іркутськ 29 вагонів золота. Проте доїхало туди лише 13, решта була розкрадена. Кажуть, із 16 розкрадених вагонів кілька поцупив Василь Дідюк, який скромно похований на черкаському міському кладовищі».
Так вже з десяток літ тому одна місцева газета повернула з небуття давно забуту історію, учасником якої судилося стати нашому земляку. І все було б нічого, якби не спроба заінтригувати аудиторію кримінальною складовою сюжету. Навряд чи знайшовся бодай один притомний читач, який повірив би в можливість викрадення золота навіть у меншій кількості, але ж… І як після цього не погодитися із німецьким публіцистом Вільгельмом Швебелем, який колись слушно зауважив, що якби було заборонено безкарно брехати, то газет було б у сто разів менше.
Пам’ятник комісарові «золотого ешелону» Василеві Івановичу Дідюку (1897–1970) встановили біля мостового переходу Привокзальної площі Черкас у 1986 році. Напевне, небагато залишилося колишніх залізничників, які пам’ятають цього скромного чоловіка, який понад три десятиліття, починаючи з 1932 року, трудився на рядових посадах у черкаському паровозному депо. Власне, відтоді фронтовик ще Першої світової Василь Дідюк лише одного разу полишав місто – під час евакуації потужностей до Казахстану вже у роки Вітчизняної. Той, хто «поцупив» кілька вагонів царського золота, до революції починав учнем слюсаря механічних майстерень, довго працював машиністом, а вже на пенсії трудився черговим по депо.
Мовчання й золото
Посилаючись на розповіді старих залізничників, працівники обласного краєзнавчого музею, де зберігається (чи вже зберігалося?) кілька фотографій Дідюка, колись казали, що усі три десятиліття його бачили або в спецівці, або у формі працівника залізниці та в ряди-годи у простенькому цивільному костюмі вітчизняного виробництва. Та правда у тому, що 1920-го року в руках цього непримітного чоловіка, а тоді ще фактично юнака, у зливках та монетах й справді опинилося 350 тонн золота імперії. Кілька десятиліть Дідюк про те – ані пари з вуст. І лише 3 грудня 1960 року в інтерв’ю «Молоді Черкащини» пенсіонер розповів землякам про свою «скромну» роль в порятунку золотого запасу молодої більшовицької країни. Напевне, й цього б не сталося, та у 1966 році на основі архівних документів видали книгу Анатолія Кладта і Володимира Кондратьєва «Бувальщина про “золотий ешелон”»: сповнений революційної романтики детектив за визначенням, яким зачитувалися як дорослі, так і школярі. І Василеві Івановичу довелося «відкрити карти». Ту статтю в «Молодіжці» не складно знайти у фондах обласної бібліотеки імені Шевченка, а коли стисло, то події розгорталися так.
Остаточний крах імперії
У роки Першої світової війни, а саме – 1915-го, коли кайзерівці вступили на землі Прибалтики та тим самим створили пряму загрозу Петроградові, зі столичного банку у глибоко тилову Казань відправили 526 мішків золотої монети. На початку 1918 року з причини можливого наступу німців на Західному фронті тепер вже більшовики перевезли у величезні сховища тамтешнього банку золото з Тамбовської, а у червні – Самарської та Московської контор Держбанку.
Таким чином, практично увесь золотий запас пекельної країни опинився в одному місті й місці, а більше того – в одному кварталі. 6 серпня 1918 року Казань взяли білогвардійці адмірала Олександра Колчака. Оскільки згадати його в контексті місцевої історії ще навряд чи випаде нагода, а офіційна радянська історія малювала білого офіцера лише як затятого лиходія й імперіалістичного посіпаку, зазначимо: із захопленим золотом Колчак повівся як людина честі й справжній офіцер старого гарту. Він визнав зовнішній борг царського й Тимчасового урядів та розпочав за ними розрахунки, 188 тонн золота мав намір використати на військові закупівлі й таки здолати червону владу бодай у далекосхідній частині країни. А далі, розгорнувши наступ, придушити її спочатку у Москві, а потім і Петрограді. Коли ж зазнав поразки, 7 лютого 1920 року під конвоєм вийшов під крутосхил біля Ангари, защепив на всі гудзики мундира, став «струнко» і, відмовившись від пов’язки на очі, сам віддав команду «плі!»…
…А програв Колчак через внутрішній заколот. Воякам чехословацького корпусу, союзникам адмірала, осточортіло тинятися безмежними просторами чужої кривавої країни, більшовики ж обіцяли їм коридор для відступу через Прибайкалля або Далекий Схід. За зраду й арешт Колчака вони призначили безмежно щедру винагороду в 60 мільйонів рублів золотом: за ці гроші чехословаки могли бю перебратися до Америки, а потім і Європи. Докорами сумління чужинці не переймалися. Зрештою і червоні, і білі, були їм однакові. Тож здали і Олександра Васильовича, і золотий ешелон. А ще – ґарантували лояльність влади своєї країни до диктатури пролетаріату в Росії. І хто знає – чи не з тієї домовленості беруть початок витоки соціалістичної ЧССР, а з ними й «Празька весна» 1968-го…
Одначе, все це трапиться пізніше. А поки що за вказівкою Колчака ешелон повільно просувається все далі на схід: Самара, Уфа, Омськ, Іркутськ… Над вагоном білого правителя майорять російський, американський, британський, французький, японський і чехословацький прапори. Та, випереджаючи їх на десятки кілометрів, по обидва боки колії вже здіймаються кумачеві стяги. І коли 21 січня 1920 року поїзд прибуває до Іркутська, влада там уже підпорядкована військово-революційному комітету. Потяг в облозі. Приїхали…
Команда «золотого червінця»
18 березня 1920 року завершується ревізія вмісту вагонів, а 22-го розпочинається унікальна операція з повернення «золотого ешелону» до Казані, де дорогоцінному металу вже нічого не загрожує. Ешелону, комісаром якого й призначили 23-річного Василя Дідюка. Щоб збагнути складність місії, достатньо зацитувати лише один фрагмент зі згаданої публікації в «Молодіжці».
«Сибірська – далека станція. Зима. 11 діб довелося тут стояти. Чекали, доки ремонтники перекинуть міст через річку Ію. Уже 4 квітня можна було рушати. Але міст був не такий міцний, щоб міг витримати вагу всіх вагонів з паровозом. Довелося всі 26 вагонів перекочувати по одному вручну. Ще двічі – через річки Уду і Бірюсу – доводилося перекочувати кожен вагон окремо по прокладених на льоду рейках». Лише 3 травня, витримавши голод і ворожі атаки, червоноармійці доправили безцінний вантаж у Казань. Про подальші події Василь Дідюк розповів таке:
«Розвантаження вагонів і приймання ящиків із золотим запасом розпочалося вранці 4 травня 1920 року. При огляді кожного вагону було встановлено, що замки, стіни, дахи і днища вагонів були цілими і справними, про що склали відповідний акт. Кількість ящиків була у повній відповідності з документами за 18 березня. Розвантаження всіх вагонів тривало чотири доби. Ящики із золотом склали у двох сховищах Народного банку: 4474 ящики – у так званому “золотому” сховищі і 2341 – у “срібному”. А незабаром ми доповіли Леніну про виконання дорученого завдання».
За увесь час операції зі спецешелону №10950 не зникло жодного грама золота. І, між іншим, Ленін, який слушно зазначив, що лише та революція чогось варта, яка уміє захищатися, мав би сказати й інше: і лише та країна має перспективу, банківські сховища якої належно наповнені золотом. Його й доправили на потреби нової держави командири ешелону О. Косухін, М. Казановський, В. Дідюк та 150 осіб охорони.
Маючи такий запас «сировини», вже у 1921 році відновив роботу Петроградський монетний двір, а Радянська Росія повернулася до дореволюційної практики карбування золотого червінця, який невдовзі увійшов до трійки найміцніших світових валют. Внесок Василя Дідюка у державну справу надзвичайної ваги був відзначений орденом Червоного Прапора: за всієї поваги до нагороди – видається більш, ніж скромно.
