Як ми боролися з самогоном

Як ми боролися з самогоном

Коли до влади в СРСР прийшов Горбачов, почалася боротьба за тверезий спосіб життя. У продажу не стало горілки й вина. Було вирубано виноградники. А всесвітньо відомий фахівець виноробства Павло Голодрига у Ялті повісився.
Кінопрокатники узяли до рук ножиці, щоб вирізати з фільмів весілля та інші події, де пили вино. Весілля у ресторанах та кав’ярнях мали бути без вина. На одному весіллі в Черкасах ведучих ледь не побили, бо виявилося, що вони додавали собі настрою чаркою в туалеті.
Як ми боролися з самогоном Я вже не працював в газеті, але на ювілей приятеля приніс до редакції пляшку шампанського. Усі від неї сахнулися, як від бомби. Ювіляр мені сказав: «Ми могли б піти до туалету і там випити, а ти поставив на стіл». Головного інженера одного з підприємств, кваліфікованого фахівця підстерегли, коли він приїхав від мами з села і вилучили у нього бутлик самогону. З праці звільнили.
Я супроводжував польську делегацію як перекладач і в одному селі ми потрапили на обід, а на столі стояла пляшка коньяку (на ті часи рідкість). Область представляв Володя Лук’янець, який звелів прибрати пляшку. Поляки скисли. Тоді я сказав, що коньяк насправді це лише зіпсований сік, то ми можемо пити зіпсований сік, а не коньяк. Лук’янець погодився. Але застеріг, що він не питиме. Ми з ним випили увечері в готелі у Каневі. Поляки мали з собою «виборову».
За таких умов люди перейшли на самогоноваріння. Міліція отримала наказ до боротьби. Радіорепортери (я вже був на радіо) мали з кожного відрядження привозити запис про таку боротьбу. У одному райцентрі я пішов до начальника міліції, щоб записати про боротьбу. Він зателефонував в приміське село дільничному інспекторові, що зараз приїде кореспондент міліційною машиною і треба зробити боротьбу. Дільничний запитав, що мене влаштує: добровільна здача апарату чи обшук з конфіскацією. Мені було однаково і він полегшено сказав, що буде добровільна здача. Пішли до сусідньої від сільради хати. Господар поскаржився: «Ви ж у мене були недавно?» Дільничний пояснив, що то були з газети, а сьогодні – з радіо. Господар приніс самогонний апарат. Дільничний склав акт і ми пішли. Я зацікавився цим процесом, запитав, що буде господареві.
– Та нічого, – сказав дільничний. – Це ж добровільна здача. Та й він приніс старий апарат, новий у нього в стодолі. Розумієте, ви приїхали і поїхали, а мені ж тут далі жити, з людьми.

У селі біля Черкас дільничний співчував господареві, який попав у халепу. Ми приїхали з обласним міліційним начальником за телефонним сигналом стукача. Господар і дільничний вже чекали біля зачиненої хати. Була і малолітня дочка. Ключ від хати був у господарки і вона мала увечері повернутися з Черкас, де працювала у пологовому будинку. Ми сіли на лаві чекати. Дільничний стривожився: «Ми тут сидимо, а з нею може щось сталося?» Господар почав гукати жінку, яка зачинилася в хаті. А вона не знала, чи відчиняти, чи ні. Тоді вирішили пустити у кватирку дівчинку, яка й відчинила зсередини.
Жінка сиділа біля бутлів ні жива ні мертва. Покликали сусіда на свідка. Він сказав, що не підпише акт, бо не має певності, що то самогон. Налили йому склянку. Він випив і помчав до своєї хати. Дільничний пояснив: «Побіг закусювати». Сусід вернувся: «Добрий самогон у тебе, Василю», – каже до господаря.

Головним постачальником самогону до Черкас було Білозір’я. Розповідали, що коли до села приїздить опергрупа, радіовузол ставить пісню: «На границе тучи ходят хмуро». Але все ж самогон виявляли. У молодого вчительського подружжя знайшли закваску. Чоловікові звеліли виносити відром і виливати. Дільничний лічив відра. І господар лічив. Але не сходилося. Вчитель каже: «Шосте». Інспектор: «Восьме». Не пам’ятаю, як зійшлися.
Якось затримали біля літака-пам’ятника жінку, яка доставляла самогон з села до міста на продаж. Затримали й ту, що приймала. Пізніше я запитав, чим скінчилося. Кажуть в міліції, що селянку оштрафували, а міщанку притягають до суду. Це ж чому? «Та, міська, самогон псувала, розбавляла водою, а це – шахрайство».
У Мартинівці при вилученні самогону дільничний докоряв жінці старшого віку: «Навіщо ж ви цукор псуєте?» Жінка здивувалася: «Та що ви таке кажете? Я цукор не псую. Я з «рудюка» жену, який мій зять з цукровні приносить». Рудюком вона називала цукор-півфабрикат до його очищення.
Насправді Горбачов не знав, що село не може жити без самогону. На горілку грошей немає. А тут – і толока, і весілля, і кабанчика закололи, і до війська сина беруть…
Коли я був механіком літака, то мав замінити іншого механіка в Лебедині. Йду дорогою, літак над головою кружляє, я махаю, щоб сіли, а вони мене не впізнають. Не той йде… Прийшов до села, запитав, де льотчиків розмістили. Заходжу до хати, господарка кричить: «Обережно, у мене там апарат на підлозі». Я кажу: «А навіщо це вам?» «Та, – каже, – сказав бригадир, що льотчики ночуватимуть, а скільки їх буде не знав. То я узялася гнати, а сотню яєць, що він привіз, роздала по сусідах. Вони яєшню смажать». Нас було четверо.
Коли я учився в університеті, то побачив на вулиці Саксанського крамничку якусь коооперативну, з іншими товарами. Була там пляшка закордонного «Віскі». Дуже хотілося закордонне попробувати. І хоч грошей мав мало, усе ж купив. Пробую, а воно – самогон. Отаке було розчарування – за кордоном теж є самогон.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x