Новина із категорії: Лев Хмельковський, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Невільничі пісні-сльози «остарбайтерок»

Невільничі пісні-сльози «остарбайтерок»
Лев Хмельковський, RSS
Дата: 31-07-2017, 09:24.
Історик Анатолій Трембіцький надіслав до «Свободи» особливу книжку – збережені у родинному архіві записи усної народної творчости, які зробила під час примусової праці в Німеччині його мати Тетяна Трембіцька (1924-2006) в дівоцтві Гуцол («Пісні обпалені війною в записах Тетяни Трембіцької». Упорядники Анатолій Трембіцький та Лілія Іванович. Хмельницький. ІРД. 2015. 134 стор.).
У 1942 році німецька окупаційна влада почала кампанію вивезення українців на примусову працю до Німеччини. Їм обіцяли добрі заробітки і достатнє життя. З родини Гуцолів першим поїхав батько Петро, щоб вже не повернутися. 26 травня 1943 року силоміць забрали старшу доньку, 19-рчну Тетяну. Випало їй працювати токарем на металургійному заводі в місті Ельме. Жили у трудовому таборі за колючим дротом, харчування мали злиденне, одяг узятий з дому, працю виснажливу.

Невільничі пісні-сльози «остарбайтерок»

Тетяна повернулася додому у 1946 році, отримавши статус політично неблагодійної, «зрадниці», ледве не «ворога народу», бо перебувала і працювала у нацистській Німеччині. З собою привезла майже 50 пісень, які записала з уст інших невільниць. Саме ці пісні-сльози й стали книжкою з передмовою упорядників, які розповіли сумну історію українок-«остарбайтерок» в роки Другої світової війни.
Упорядники поділили привезені пісні на три групи. До першої віднесли плач за рідними, за Україною. Друга група – це дівоча туга за втраченим коханням. Далі – пісні про тяжку долю, «перелицьовані» з існуючих пісень, зокрема й з тюремного світу. Зважаючи на те, що пісні складали прості сільські дівчата, важко очікувати від них високої поезії, зате сліз у їхніх творах не бракувало.
Соня Пахальчук з села Волиці на Поділлі благала маму: «Вийди, мамонько, послухай рано-вранці на зорі, як донька сльози проливає в чужій, далекій стороні».

Ганна Пестонюк з села Малої Клітної тужила за подругою: «Ой у місті, у Бамберзі дзвони задзвонили, нашу Варку-подруженьку тут похоронили. Ой, подруго наша мила, що ти наробила, у час такий, на новий рік ти нас засмутила».
Тяжкою тугою була розлука з Україною:
Цокочуть вагони, помчали вагони
У чорний розпроклятий край.
Мигтять у віконцях, летять перегони,
Прощай, Україно, прощай!
Моя ти калино, чи голос долине
З неволі у сонячний край?
Неначе билина, засохну, загину,
Прощай, Україно, прощай!

Упорядники книжки пишуть: «Сьогодні є всі умови для того, щоб невільничі пісні українських острарбайтерів увійшли і зайняли належне їм місце в скарбниці українського фолкльору, оскільки всі вони створені за найкращими традиціями усної народної творчости».
Ось ще одна тужлива пісня-дума:

Ой, коли б дав Бог неділі діждати,
сяду я до матінки листочки писати.
Писала листочки небагато – трошки,
До своєї матінки не знаю дорожки.
Писала листочка, його не приймають,
Пішла б сама пішки – мене не пускають.
Напишу листочок та й пущу на воду,
Може попливе він та й до мого роду.
Листочок не дойде – на воді порветься.
Тут, моя матусю, молодість минеться.
Ой, мамцю, тут горе – не можу вписати.
Я вам свого горя не можу сказати.
Як прийдеться, брате, мені тут вмирати,
прощу тебе, брате, маму шанувати.
Я в такій неволі, щоб хоч пташка знала,
Вона б моїй мамі щодень щебетала.
Не журися, мамо, може я вернуся,
На свою Вкраїну хоч раз подивлюся.
Ой, мамцю, тут горе, не можу вписати,
На цьому буду листочок кінчати.

Теги: черкаси, черкаська область, невільничні пісні-сльози, блог, Лев Хмельковський, Тетяна Трембіцька

Черкаси наживо

Замість лімузинів, високих підборів та краваток – віз, вишиванки та плахти. На Черкащині взялися за відродження місцевих весільних традицій. Інформує
Більше місяця минуло після жахливого буревію, що пронісся Черкащиною. Тоді найбільше постраждали райони лівобережжя, зокрема Золотоноша. Не обійшлося
< >
На виставці ...
Олексій Юрін, RSS
Отож – почнемо?! ...
Володимир Даник, RSS