Сьогоднішня розповідь про людину, яку в Чорнобаї знає багато хто, адже тривалий час він працював у райвійськкоматі начальником І відділення, заступником районного комісара. А мисливці та рибалки району неодноразово впродовж років обирали головою свого товариства. Це все про Володимира Петровича ЗАХАРОВА – чудову людину, ветерана Другої світової війни
− Народився, тоді ще Володя, 20 серпня 1927 р. в с. Селибка на Смоленщині в сім’ї звичайних селян. З дитинства пізнав ціну вирощеного хліба. Мав непереборну тягу до знань – до війни вдалося закінчити 7 класів десятирічки, − розповідає голова Чорнобаївської районної ради ветеранів Віталій Момот.
А потім почалася війна, і його, зовсім малого, погнали на каторжні роботи в Німеччину. Там напівголодний хлопчина важко працював на заводі, а спати доводилося в холодному напівсирому приміщенні. Невдовзі тяжко захворів на туберкульоз. Добре, що нацисти не знищили, а відправили помирати додому. Довезли ешелоном до кордону, а решту 150 км довелося йти пішки, і це − будучи тяжкохворим.
Та мама є мама. Руки не опустила, а за допомогою методів народної медицини підняла сина на ноги. Хвороба відступила, а Володя повністю віддався допомозі партизанам: вздовж лінії фронту збирав зброю, ховав, а потім передавав її в партизанський загін. Не раз міг попастися, а це означало не тільки його смерть, а й загибель всієї родини. Та завжди виручала природна кмітливість і знання місцевості.
Після визволення Володимира призвали в армію. Службу почав у 336 полку Мінської стрілецької дивізії, який базувався в селищі Улуч’є. Не дивлячись на численні рапорти, в діючу армію не направляли, бо хотіло командування йому та іншим 17-річним юнакам зберегти життя. Аж в квітні 1945 р. їхній полк кинули на допомогу наступаючим нашим військам на Берлін. Та невдовзі Німеччина капітулювала і полк повернули на попереднє місце дислокації. Тут Володимир поступив у військове училище, бо вже не мислив свого життя без армії і бойових друзів.
По закінченню училища направлений на Курильські острови. Тут побачив, що таке цунамі і яке горе й тяжкі наслідки воно може принести. У м. Північно-Курильськ разом із однополчанами брав участь в подоланні наслідків руйнівного цунамі. Потім були ще 5 років служби на о. Сахалін, звідки переведений в Черкаську область. Сміла, Вільшана, Лисянка, Черкаси, Золотоноша – і так до 1965 р., коли осів у Чорнобаї, де проживає донині.
− Володимир Петрович Захаров має чудових дітей: сина і доньку, а також безмірно люблячих свого дідуся внуків, бо його життя, віддане служінню Батьківщині, гідне наслідування, – завершує розмову про Чорнобаївського ветерана Віталій Момот, − всі вони 20 серпня зберуться в затишній садибі господаря, щоб привітати його із знаменною подією в житті – 90-річчям від дня народження. І я знаю, що, не дивлячись на поважний вік, Володимир Петрович разом з усіма підніме чарочку коньяку і обов’язково вип’є її до дна. А на кителі золотом видзвонюватимуть численні нагороди, серед них – найдорожча йому – медаль «За бойові заслуги».
Інна Чмихало
