У селі Моринці, що на Звенигородщині, знаходиться унікальний Музей народної архітектури і побуту ХІХ ст., більше знаний як «хата чумака». Заснований ще в далекому 1964 році, нині музей є справді унікальною місциною з минулого: старовинні меблі, посуд, і навіть запах соломи… Таке приваблює туристів із великих міст, які ладні приїхати здалеку, щоб опинитися в затишному, тихому куточку, порозглядати автентичні унікальні речі, що перейшли до нас крізь століття.
Подібні давні споруди, на жаль, збереглися далеко не в кожному населеному пункті. Тож Моринцям у цьому плані неабияк пощастило. Здавалося б лишається хіба що розробити екскурсійну програму, додати цікавих майстер-класів і гайда розвивати місцевий туризм, який, до речі, за грамотного підходу, може стати непоганим джерелом прибутку для місцевої громади.
Та якби все було так просто і легко, то це була б не наша країна. Виявляється, музей вже багато років «завис у повітрі» – приміщення не належить ні сільській раді, ні Національному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка». Опікується Хатою чумака місцевий житель Віктор Зорькін, який кілька років тому власними силами провів повну реконструкцію будівлі, переклавши там кожну цеглинку й врятувавши споруду від руйнування.
– За роботу взявся на замовлення тоді ще губернатора Сергія Тулуба. Усе провів якісно й швидко, в зазначені терміни. Вклав сюди і свій досвід, і уміння, і душу – бо ж це моє рідне село, тому старався на совість, щоб не соромно було перед громадою, – розповідає пан Віктор.
Буремні події в країні призвели до низки змін, зокрема, помінялася і влада на Черкащині. І попри домовленість і обіцянку, замовник із майстром не розрахувалася.
– Працював кілька місяців, а лишився без зарплатні, – підсумовує Віктор Зорькін.
А хата – знову без визначеного статусу і майбутнього. Молодший науковий співробітник Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Станіслав Суржко, який безпосередньо працює в Моринцях, відзначає, що питання музею болюче й затяжне.
– До пуття ним ніколи й ніхто не опікувався. Не пам’ятаю точно року, але здається в 2011 чи 2012, сільська рада прийняла рішення передати «хату чумака» на баланс Міністерства культури. Натомість саме Міністерство музей на баланс не взяло, – розповідає Станіслав Володимирович. – Відповідно, коли 2013 року постало питання про реконструкцію будівлі, виявилося, що хата нічийна.
Тоді-то без укладання трудової угоди за роботу взявся місцевий умілець Віктор Зорькін. Через деякий час після реставрації сільська рада звернулася до суду, бажаючи повернути Хату чумака на свій баланс.
– Суд постановив передати будівлю на баланс сільської ради, але в дію це рішення не вступило. Причина тому – певні технічні нюанси, деталей не дуже знаю, бо було все ще до мого обрання, – говорить сільський голова Моринців Євгеній Штанько. – Словом, треба наймати адвоката, щоб все врегулювати. А ви ж самі розумієте, що адвокат – це великі розтрати. Звісно, хотілося, щоб усе це було наше. Але ж у селі є дуже багато інших справ і проблем, які треба також вирішувати.
Нині ключі від «хати чумака» знаходяться у Віктора Зорькіна. Туристи, які приїжджають у Моринці, до музею в більшості випадків не потрапляють – приміщення увесь час замикане, а до кого звертатися – невідомо, бо ж біля хати жодної інформації щодо екскурсій чи відвідин. За скільки років теперішня влада нічого не зробила, щоб «узаконити» хату.
Бідкається і Зорькін з цього приводу, бо йому теж хочеться бачити реалізацію своєї праці, а не такий абсурд. От і виходить – унікальна пам’ятка культури й архітектури в ідеальному стані стоїть фактично пусткою серед села.
Світлана Лазоренко
Фото: Олександр Рибалка
Більше фото тут
